У завіті містилося три головних статті, якими вони зв’язали себе «з клятвою та присягою» (Неем. 10:30). По-перше, вони зобов’язалися триматися всього закону, даного їхнім батькам на Синаї, а також виконувати всі Господні заповіді, устави й приписи. По-друге, вони заявляють, що більше не будуть укладати шлюбів з язичниками (Неем. 10:30); і, нарешті, що субота, священні дні й сьомий рік (Неем. 10:31; див. Повт. Зак. 15), з усіма супровідними їхніми умовами, повинні вірно дотримуватися (див. Вих. 21:1-36; 23:1-33). Крім цього, вони ввели обов’язкові постанови для забезпечення служіння дому Божого, жертвопринесень і всього того, що стосувалося їхніх релігійних ритуалів. Хоча й слабкі, і поневолені язичниками, вони бажали упорядкувати все, пов’язане з Ієговою і Його вимогами, відповідно до того, що було запропоновано їм у законі Мойсея.
Кожний мав насамперед, внести третину шекля на служіння дому Божого. Наскільки можна бачити в Святому Писанні, не було юридичного прецеденту для цього добровільного приношення. У зв’язку з будівництвом скинії було ухвалено, що коли буде проходити перепис дітей Ізраїлю, «кожен, що переходить на переліку», повинен дати половину шекля «для складання окупу за ваші душі»; і ці гроші мали призначатися «на роботу скинії заповіту. І буде воно Ізраїлевим синам на пам’ять перед Господнім обличчям для окуплення за ваші душі» (Вих. 30:11-16). Безсумнівно, це стало приводом для щорічного збору, який ми розглядаємо, напевно, зменшеного до третини шекля через їхню бідність (Неем. 10:33). У наступні роки він був піднятий до півшекля й став податком, що стягується з кожного юдея. Саме відносно цього податку збирачі запитали Петра: «Чи не заплатить ваш учитель дидрахми?» (Мт. 17:24-27).
Якими б не були невдачі згодом, прекрасно бачити, наскільки серця цих бідних бранців, що вернулися, сповнені любові до дому їхнього Бога, щоб Він був звеличений і щоб вони могли стати перед Ним через Його власні постанови у святилищі. Отже, внесені гроші мали бути використані на постійне забезпечення показними хлібами, що складалися із дванадцяти хлібів, які представляли дванадцять колін Ізраїлю.
Із цього фонду також мали провадитися витрати «на постійний дар і на постійне цілопалення» у певні часи, а також «на жертви за гріх на окуплення Ізраїля, і на всяку працю дому нашого Бога» (Неем. 10:34). Діти полону були нечисленними, але вони представляли перед Богом усі нації, і, отже, вони включали у свої думки весь Ізраїль, і, піклуючись про жертви, вони показували, що тільки через дієвість цих жертвоприношень ця основа може залишатися твердою і надійною. Це свідчення Божественного розуміння, яке виявляє справжню оцінку вимог Ієгови, а також єдиної можливої основи, на якій вони самі могли стояти перед Ним.
Потім вони «кинули… жеребки про пожертву дров, священики, Левити та народ, щоб приносити до дому нашого Бога, за домом наших батьків, на означені часи рік-річно, щоб палити на жертівнику Господа, нашого Бога, як написано в Законі» (Неем. 10:35). Ця процедура була необхідною, бо вогонь на жертовнику ніколи не мав згасати (див. Лев. 6:8-13). З цієї причини вони обрали священиків, щоб ті обслуговували жертовник, левитів, які мали допомагати священикам у цьому служінні, і деяких з народу, щоб доставляли необхідну кількість дров для священного вогню. Усе це мало бути належним чином урегульоване й забезпечене, як написано в законі. Вони почали розуміти, що в Божих справах керівними повинні бути Божі думки.
Також щорічно в дім Господній мали приноситися початки плодів від землі та початки плодів від усіх дерев (Неем. 10:36). Тобто вони бажали, відповідно до приписів закону, вшанувати Господа від маєтку свого й від початків усіх прибутків своїх, на знак вдячності Тому, від Кого виходить урожай полів і Кому все належить. Більше того, вони обіцяли приносити первістків зі своїх синів і зі своєї худоби, перворідне від великої й дрібної худоби в дім свого Бога, до священиків, які служать у Божому домі (Неем. 10:37; див. Вих. 13:1-16; Лк. 2:22-24.) У цьому вони визнавали самих себе викупленим народом, бо коли «вдарив Господь в єгипетськім краї кожного перворідного, від перворідного фараона… і кожного перворідного худоби» (Вих. 12:29), Він повелів Своєму народу пожертвувати Йому «усе, що відкриває утробу… що є самець», але дозволив викупляти первістків зі своїх дітей (Вих. 34:19-20). Так, ми читаємо: «…бо Мій кожен перворідний серед Ізраїлевих синів, – серед людини й серед худоби; того дня, коли Я побивав кожного перворідного в єгипетськім краї, Я посвятив їх Собі» (Чис. 8:17). Відновлений залишок повернувся до цієї постанови, із вдячністю згадуючи про те, що вони були виведені з землі Єгипетської, і визнаючи те, що по праву належало Ієгові, їхньому Відкупителю.
Останні три вірші даного розділу стосуються перших плодів і десятин. Левити були віддані Аарону замість первістків «перед Господнім лицем від Ізраїлевих синів, – і будуть вони на роботу Господньої служби» (Чис. 8:11). Вся робота в домі Божому, за винятком чисто священицьких обов’язків, була віддана їм, і через десятини, які стягувалися з народу, забезпечувалося їхнє утримання (Неем. 10:38-40). І священики, і левити мали підтримуватися приношеннями народу, характер яких був належним чином визначений (див. Чис. 18:23-32). Про все це тепер згадали, і народ у своїх ревнощах щодо відновлення закону бере на себе виконання своїх зобов’язань у цій справі, щоб служіння в домі їхнього Бога могло бути належним чином улаштоване. Перші плоди для священиків, як і десятини для левитів, мали зберігатися в приміщеннях дому (1Хр. 9:26-33).
Таким чином, зрозуміло, що завіт, який включає у своїх положеннях все те, що народ у той день зобов’язався зробити, стосувався усього того, що по праву належало Богові і Його дому. Вони зв’язали себе урочистим зобов’язанням виконати всі Божі вимоги до них особисто, щоб зберігати святе відділення від навколишніх народів, зберігати суботу – знак Божого завіту з ними. На додаток до цього, вони взяли на себе тягар піклування про все те, що відносилося до установлення й підтримки служіння дому Господа. Вони завершили останню частину завіту словами: «І ми не опустимо дому нашого Бога!» (Неем. 10:40).
Ми не можемо сумніватися в щирості їх намірів. Зібравшись разом, вони в той час мали одне серце й одну мету, і їхнє спільне бажання й намір знайшов відображення в цьому завіті. Але, як всім відомо, одна справа давати обітницю, а інша – виконувати її. Коли ми потрапляємо під якийсь сильний вплив, який ізолює нас від усього, крім однієї речі, яка в той час була представлена нашим душам, легко назавжди прийняти на себе зобов’язання додержуватися цієї єдиної мети. Але вплив зникає, і хоча ціль, яка стояла перед нами, здається також бажаною, як і колись, порив до її досягнення більше не відчувається. Поряд із цією втратою сили, плоть знову заявляє про себе, і зрештою «завіт», який здавався таким простим у виконанні, коли ми укладали його, стає нездійсненним і додає нового тягаря до вже нечистого сумління. Все це юдеї свого часу виявлять. А тим часом вони склали гарний завіт, котрий, якщо його належним чином дотримувати, досяг би досконалості. Вони також додали привабливе рішення не забувати дому свого Бога.