На початку даного розділу міститься текст зобов’язання, а також наводяться імена тих, хто скріпив його печатками; тобто тих, хто своїми підписами зобов’язав себе його дотримуватися, але при цьому підписувалися, здається, не тільки за себе, але також і від імені народу. Неемія як намісник першим поставив своє ім’я під цим урочистим документом; за ним пішли двадцять два священики (Неем. 10:2-9), потім – сімнадцять левитів (Неем. 10:10-14), після яких – сорок чотири голови народу, мабуть, голови батьківських родів (Неем. 10:15-28).
Суть угоди видно в наступних віршах: «І решта народу, священики, Левити, придверні, співаки, храмові підданці, і кожен, відділений від народів краю до Божого Закону, їхні жінки, їхні сини, та їхні дочки, кожен знаючий та розуміючий, зміцняють присягу при браттях своїх, при своїх шляхетних, і вступили в клятву та присягу, щоб ходити в Божому Законі, що був даний через Мойсея, Божого раба, і щоб дотримуватися, і щоб виконувати всі заповіді Господа, нашого Бога, і права Його, і постанови Його» (Неем. 10:29-30). Не може бути ніякого сумніву в тому, що серця всіх з народу були приведені в загальний рух і що цей вступ у завіт не був простим формальним актом, бо, хоча його підписали «шляхетні» від імені всіх, в їхній дії явно видно згоду, оскільки всі категорії людей спонтанно виступили, щоб ратифікувати те, що було прийнято. Навіть дружини й діти, принаймні ті, хто був у свідомому віці, брали участь у цій справі й події.
Давайте більш докладно дослідимо, що ж вони зобов’язалися зробити? Те ж саме, що Ізраїль зобов’язався зробити, стоячи перед Синаєм, де при кропленні крові врочисто заявив: «Усе, що говорив Господь, зробимо й послухаємо!» (Вих. 24:7). До цього часу з моменту свого викуплення із землі Єгипетської вони перебували під благодаттю. Бог носив їх ніби «на крилах орлиних» і залучав до Себе. Благодать звільнила їх; вони мали стояти спокійно й дивитися на спасіння Боже; і благодать підтримувала, забезпечувала, сходила до них і вела до цього моменту. Але коли вони прийшли до Синаю, щоб показати те, що було в їхньому серці, Господь через Мойсея послав Своєму народу таке слово: «А Мойсей увійшов до Бога. І кликнув до нього Господь із гори, говорячи: “Скажеш отак дому Якова, і звістиш синам Ізраїля: ви бачили, що Я зробив був Єгиптові, і носив вас на крилах орлиних, і привів вас до Себе. А тепер, коли справді послухаєте Мого голосу, і будете дотримувати заповіту Мого, то станете Мені власністю більше всіх народів, бо вся земля – то Моя!”» (Вих. 19:3-5).
Вони прийняли запропоновану умову під страхом покарання смертю за злочин, звіщений кропленням крові (Вих. 19:1-25; 24:1-18); і із цього часу вони стояли на новій основі відносин з Богом. Вони вже були Божим народом у силу викуплення; і тепер, зовсім забувши історію трьох місяців, які минули з того часу, як вони перейшли через Червоне море, пов’язану з їхнім постійним гріхом, вони виразили готовність покинути ґрунт благодаті й прийняти умови відповідальності. Вони грішили в Марі, у пустелі Сін і в Рефідімі; і Бог був поблажливий до них у Своїй довготерпеливій милості відповідно до основи, на яку Він поставив їх, виконуючи їхні примхи новими явленнями Своєї благодаті і навіть устеляючи їхній шлях свіжими благословеннями.
Яке безумство – вступити в завіт закону, який був запропонований їм біля Синая! Якби вони знали самих себе, якби вони розуміли минуле, якби вони тільки поміркували, то сказали б: «Ти у Твоїй милості, Господи, вивів Твій викуплений народ, Ти дотепер робив усе для нас, тоді як ми були винні в гріху й жорстокосерді. Ми – Твої, і Ти тримай нас; бо якщо будемо залишені самі собі, або якщо щось буде зроблено, залежне від нас і від наших діянь, то ми втратимо все. Господи, ми – боржники Твоєї благодаті і залишимося боржниками Твоєї благодаті». Але в невіданні своїх серць, у нерозсудливості плоті вони прийняли завіт з усіма його суворими постановами й покараннями. І що відбулося? Ще раніше, ніж скрижалі закону досягли стану, вони відступили від Ієгови й зробили золоте теля, перед яким попадали, говорячи: «Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю!» (Вих. 32:1-4). Таким чином, одержавши все під благодаттю, вони все втратили під відповідальністю.
Візьміть ще один приклад. Після царювання нечестивого Манасії, який наповнив Єрусалим безневинною кров’ю «від входу до входу», і який «звів їх до того, щоб робити гірше від тих народів, яких Господь вигубив з-перед обличчя Ізраїлевих синів» (2 Цар. 21:9), на престол зійшов Осія. Він вирізнявся слухняністю Слову, і у своєму бажанні відвернути народ від його злих шляхів він «і склав заповіта перед Господнім лицем, щоб ходити за Господом та додержувати заповіді Його, і свідчення Його, і постанови Його всім серцем та всією душею, щоб виконати слова того заповіту, що написані в тій книзі. І ввесь народ пристав до заповіту» (2 Цар. 23:3). Але навіть хоча своїми вустами вони «вступили в завіт», вони робили це «вдавано» (див. Єр. 3:10), і незабаром навіть зовні стали чинити гірше, ніж колись.
Ці приклади допоможуть нам оцінити цінність завіту, який Неемія з народом уклали в цей час. Вони не були в невіданні про минуле (Неем. 9:13-14) і сповідали колишні гріхи свого народу. Проте тепер вони укладають ще один завіт, осліплені ентузіазмом моменту, і чинять так само, як чинили їхні батьки, не розуміючи, що виконання ними цих серйозних зобов’язань було можливим не більше, ніж у випадку їхніх прабатьків. Разом із цим, вони, безсумнівно, були щирі й повністю націлені бути вірними зобов’язанням, які вони брали на себе. Мало хто не зможе зрозуміти цю угоду, бо плоть по своїй природі схильна до законництва, і складання угоди є легким методом уникнути падінь.
Божий народ часто вдавався до цього засобу тільки для того, щоб виявити своє власне безсилля; і в результаті в багатьох випадках вони вчилися звертатися до Іншого за силою, якої вони потребували, замість самих себе. Легко винести вирок Неемії або комусь іншому, але краще навчитися на їхньому прикладі, бо це необхідна стадія в історії душ. Блаженні ті, хто за допомогою того або іншого процесу вичерпали самі себе, припинили очікувати чогось від своїх власних обіцянок або зусиль і засвоїли, що в їхній плоті не живе добре; «…бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу» (Рим. 7:18).