Книга відкривається короткою розповідаю про обставини, які Бог використовував, щоб торкнутися серця Неемії станом Свого народу і звершити той рух душі, котрий привів, за Божим визначенням й задумом, до його місії в Єрусалим. Насамперед, указавши дату й місце події, Неемія говорить: «Слова Неемії, Гахаліїного сина: “І сталося в місяці кіслеві двадцятого року, і був я в замку Шушан”» (Неем. 1:1). Текст Неем. 2:1 вказує, що це було «двадцятого року царя Артаксеркса», тобто через тринадцять років після того, як Ездра вирушив в Єрусалим. Він вийшов з Вавилона (Езд. 7:6); але Неемія був задіяний у царському дворі як особистий служник царя – «чашник царя» (Неем. 1:11) – у Сузах[1]. Неемія пише, що, коли він займався своїми обов’язками, «прийшов Ханані, один із братів моїх, він та люди з Юдеї. І запитався я їх про юдеїв, що врятувалися, що позостали від полону, та про Єрусалим» (Неем. 1:2).
Таким чином, сам Неемія був засланцем; але, хоча він і був з роду бранців, проте знайшов прихильність в очах царя й займав високу і прибуткову посаду. У таких обставинах деякі могли б забути про землю своїх батьків. Але не Неемія; бо очевидно, що він був відомий як той, хто не перестав пам’ятати про Сіон; це зрозуміло з описаного тут візиту його брата Ханані й деяких людей з Юдеї. З природи його питання можна відчути, що його серце охоплювало весь народ землі. Він довідувався «про юдеїв… що позостали від полону», тобто про тих, які залишилися, коли багато хто були поведені бранцями у Вавилон; «та про Єрусалим» – про залишок, що відправився з дозволу Кіра, щоб будувати дім Господа (Езд. 1:3).
Отже, Неемія був у спілкуванні із серцем Бога, стурбований Його народом і Його інтересами. Безсумнівно, християни можуть взяти чимало уроків від цих благочестивих юдеїв. Вони ніколи не мріяли про відділення себе від усіх націй або про прагнення до благополуччя, приміром, окремого племені; але їхні почуття в певній мірі стосувалися всього кола Божих інтересів на землі. Вони, так би мовити, втратили самих себе в бажанні благополуччя й благословення всього народу. І якщо зв’язки, котрі з’єднували їх разом, були такими тісними і непорушними, то наскільки сильніше це має проявлятися в тих, хто був охрещений одним Духом в Одне Тіло (див. 1 Кор. 12:13).
У відповідь на питання Неемії відвідувач сказав: «Позосталі, що лишилися з полону, там в окрузі, живуть у великій біді та в ганьбі, а мур Єрусалиму поруйнований, а брами його попалені огнем» (Неем. 1:3). Воістину сумна розповідь про вибраний народ у країні обітниці! Як Мойсей описував, «край гір та долин, – із небесного дощу він напоюється. Край, що про нього дбає Господь, Бог твій, завжди на ньому очі Господа, Бога твого, від початку року аж до кінця року» (Повт. Зак. 11:11-12). Ах! Яка історія нинішніх обставин дітей полону – історія гріха, повстання і навіть відступництва! І якими були їхні обставини? Вони перебували у великому нещасті, яке було результатом їх власного морального стану, а також діяльності й ворожості їхніх ворогів, якими вони були оточені (див. Неем. 3:33-34). Вони також терпіли ганьбу. Добре, якщо Божі люди терплять ганьбу через те, що вони – Його народ, або заради імені свого Бога (порівн. 1Пет. 4:14). Але немає нічого сумнішого, ніж те, коли люди Господа безчестяться світом або стають ганьбою для світу через ходіння й шляхи, несумісні з їх званням. Із заключної частини книги Ездри здається очевидним, що в цьому випадку ганьблення було останнього роду. Заявляючи про себе, що вони дійсно є Божим народом, вони перекреслювали це своїми зв’язками з язичниками й тим, що забували вимоги свого Бога.
Те, що це є поясненням їхнього нещастя й сумного стану, здається, підтверджується висловом відносно Єрусалима: «…мур Єрусалиму поруйнований, а брами його попалені огнем» (Неем. 1:3). Це було фактом, і Навуходоносор зі своєю армією були інструментами здійснення цієї дії (див. 2Хр. 36:6-7,17-20). Однак є й інше значення. Стіна – це символ відділення; а, як ми бачили, стіна, що розділяє Ізраїль і язичників, була зруйнована. Ворота були місцем і, отже, символом суду; і нам тим самим повідомляється, що правосуддя й справедливість уже не вершилися[2] (див. Неем. 5:1-19).
Що могло бути більш сумним, ніж це повідомлення, котре було передано Неемії щодо становища залишку в Юдеї та Єрусалимі? І його вплив на цього щирого ізраїльтянина був сильним: «І сталося, як почув я ці слова, сів я та й плакав, і був у жалобі кілька днів, і постив, і молився перед лицем Небесного Бога» (Неем. 1:4). Сумний стан його народу став його власним. Він відчував його так, як його відчував Бог. У нещасті народу Неемія також терпів нещастя. Але він знав, до кого звернутися. Він плакав, був сумний, постався й молився. Яків говорить: «Чи страждає хто з вас? Нехай молиться!» (Як. 5:13). І скорбота Неемії, яка була виражена в його сльозах, смутку й пості, знайшла вихід у його молитві. Це було щирою ознакою потужної дії Духа Божого в його душі.
[1] Місто Сузи спочатку було столицею Елама; згодом воно було приєднане до Вавилонського царства, а після завоювання Вавилона Кіром воно перейшло у володіння Персії й, очевидно, у дні Неемії був метрополією цього царства. (Див. Сміт (Smith). Біблійний словник.)
[2] Читач може зіставити з цим опис Небесного Єрусалима в розділі 21 книги Об’явлення з його «великою й високою» стіною, за яку не ввійде ніяке зло, і з його дванадцятьма воротами, що символізують досконалість у здійсненні керування в праведності.