«І прибули вони аж до долини Ешколу, і витяли там галузку з одним гроном винограду, і вдвох понесли його на жердині; також узяли із гранатів та з фіґ» (Чис. 13:23).
Які це тортури! Вони вже почувалися погано, оскільки їм не вистачало поживи, яку вони залишили в Єгипті: їм бракувало риби, огірків, динь, порею, цибулі та часнику (Чис. 11:5). Вони зі жалем згадували ті часи, «як ми сиділи над горшком м’яса, як ми їли хліба досить!» (Вих. 16:3).
А тепер приходять розвідники, приносять виноград, яблука, гранати та фіги. У результаті – нетравлення шлунка, спричинене відсутністю відповідної поживи.
Ізраїльтяни страждають, бо не мають єгипетської їжі, від якої відмовилися, а плоди, принесені з Обіцяної Землі, спричиняють у них погане самопочуття. І не відомо, що саме є причиною болючих шлункових спазмів.
* *
У пустелі ти переживаєш подібну ситуацію.
Ти залишив за собою щось, що досі тримало тебе при житті, без чого ти не міг обійтися. Ти прийняв рішення скуштувати й побачити, наскільки добрим є Господь (Пс. 34:9). Ти вибрав плоди Обіцяної Землі.
Однак може трапитися так, що потрапиш у спустошений район, на залишену, піщану рівнину, де тебе спіткають якісь незручності. Відсутність того, чого ти уже не маєш. І відсутність того, що ти ще не здобув.
Це жорстока, а водночас спасенна дія Бога. Він дозволяє тобі зрозуміти, що твоє погане самопочуття спричинене надто великою… порожнечею, викликаною тим, чого в тебе немає, ким ти не є.
Ти захворів через зречення. Однак ти зрікся і того, що міститься «поза».
Молитва не приносить тобі додому плодів. Вона лише вчить тебе прагнути того, що тобі належить, того, що Бог пообіцяв тобі, рішуче перекреслюючи пам’ять про справи, які ти залишив.
Молитва, подібно як і розвідники, приносить тобі звістку: плоди є. Мир можливий. Можлива радість, простота, свобода. А грона винограду починають дозрівати (Чис. 13:20) саме в той момент, коли ти починаєш їх шукати.
Надто часто в молитві я витрачаю час на скарги, що Бог спізнюється. І навіть не усвідомлюю, що це я спізнююся і затримую своє життя.
Коли розвідники повернулися і показали чудові плоди цього краю, ізраїльтяни почали жваво дискутувати. Потім «зняла зойк уся та громада, та й заголосила. І плакав народ той тієї ночі» (Чис. 14:1).
Обидві позиції невластиві.
Треба було зробити лише одне: вирушити в дорогу.
Після молитви-розпізнання мене вже не цікавить, що буде моїм уділом: потіха чи страх, ейфорія чи пригнічення. Насправді важливо лише одне: прийняти рішення про початок подорожі.
Коли я врешті перестану зрікатися дарів, які мені пообіцяв Бог?
Саранча пожирає велетнів?
«А Калев утихомирював народ перед Мойсеєм та й сказав: Конче ввійдемо ми й заволодіємо ним, бо ми справді переможем його! Та люди, що ходили з ним, сказали: Ми не зможемо ввійти до того народу, бо він сильніший за нас… І там ми бачили велетнів, синів Енака, з роду велетнів, і були ми в своїх очах немов та сарана, і такими були ми і в їхніх очах» (Чис. 13:30,31,33).
Дослідили той самий край, спостерігали ті самі явища, пізнали тих самих осіб, але їхні висновки зовсім різні: негайна мобілізація, а з іншого боку – цілковита покірність долі.
Увага! Не достатньо звільнитися від Єгипту. Тепер треба звільнити також Обіцяну Землю від сильних людей, які її займають.
По суті, вихід, перехід через пустелю – це досвід свободи. А також підготовка до здобуття.
Однак є два суперечні свідчення. Одне базується на величезному виноградному гроні. Друге – на присутності страшних велетнів.
Одні стверджують, що варто спробувати; інші, що цю ідею неможливо втілити в життя. Ліпше від неї відмовитися.
У кожному з нас співіснують ці два види розвідників. І той, хто заохочує до боротьби, і, на жаль, той, хто намовляє тебе відмовитися від задуму. Той останній показує тобі твій образ: ти нагадуєш собою подорожню саранчу і не варто нападати на велетнів, ризикуючи життям.
Погодься бути саранчею. У неї достатньо малих перспектив: гарні, безтурботні стрибки, бездумні розваги та легкодоступна пожива. Не варто мандрувати настільки далеко, щоб врешті дійти до дивовижної межі. Вдовольнися маленькими, щоденними нападами.
Біда полягає в тому, що велетні є недалеко. Вони перебувають у тобі. Ось їхні імена: пиха, хтивість, брехня, егоїзм, підлість..
Звісно, через саму лише молитву ці велетні не зникають, не зменшуються, що дозволяє саранчі їх з’їсти.
Ти також не перетворишся на велетня завдяки інтенсивним процедурам з допомогою духовних гормонів.
У молитві ти залишаєшся малим, вразливим створінням, зі своїми страхами та обмеженнями.
У молитві неприятелі, яких ти давно гостиш у себе, залишаються твоїми неприятелями. Вони не стають особами, яких тобі приємно бачити.
Однак до тебе доходить волання: «Негайно вирушаємо… нам все вдасться».
Поки не наважимося атакувати велетнів, які хотіли б бачити нас завжди малими, бідними, розчарованими, доти не зможемо переконатися в тому, що «для Бога можливе все» (Мр. 10:27).