Не без проблем

Нерідко може трапитися, що коли ми дивимося на Церкву перших століть, особливо на апостольську Церкву, то піддаємося ілюзіям, що тоді було ідеально, що не було проблем, які зараз можемо перелічити на одному диханні. Усе було просто прекрасно. Немає нічого поганого в тому, що ми сумуємо за ідеальною Церквою, без жодної помарки. Це навіть добре, бо на цьому ґрунті ми можемо будувати свою турботу про Містичне Тіло Христа! Можемо також очікувати Божої ласки, яка допоможе приготуватися Нареченій до заручин з Нареченим наприкінці часів. Але часто буває, що перелічення гріхів Церкви зовсім не служить пробудженню в собі туги за її ідеальним станом, а радше є претекстом, щоб її покинути або виправдати свою жалюгідну поведінку. Ця позиція така ж погана, як і та, яка все ідеалізує і не хоче бачити зла, яке діється. Закривати очі на зло означає мати співучасть у ньому. Легко любити ідеал, не бачачи в ньому жодного негативу. Звичайно, залишається питання, чи це правдива любов, чи тільки поза, яку ми приймаємо через звичку і через брак сміливости для прийняття викликів.

Чудово пам’ятаю, як на певному етапі свого життя мені не хотілося мати з Церквою нічого спільного. Через рани, які я зазнала від людей, котрі дуже тісно ототожнювалися з нею і навіть перебували в її офіційних структурах, мені було дуже важко знайти себе в ній. Я надзвичайно вдячна всім, хто був поруч зі мною на цьому шляху, не заперечуючи моїх кривд і стаючи на сторону правди, а не заяложених схем і неправильної богобоязливости. І тільки щира бесіда в розмовниці монастиря отців домініканців одного зимового дня допомогла мені зрозуміти, що Бог стає на сторону тих, які скривджені, незалежно від того, хто є кривдником. І те, що сьогодні я можу зізнатися у своїй любові до Церкви, є результатом мого свідомого рішення полюбити її, незважаючи на чималу недосконалість, яка через людський чинник стала її участю.

Коли ми прочитаємо Дії апостолів і послання, що містяться в Новому Заповіті, то зауважимо, що Церква того часу, про який там ідеться, не позбавлена проблем. Уже тоді доходило до непорозумінь, образ, скандалів. Такою є Церква, про яку ми прочитаємо на сторінках Святого Письма. Вона не ідеальна. Але саме в ній можемо зауважити неймовірне, ледь не відчутне на дотик діяння Святого Духа. Церква є святою не своєю досконалістю, своїми досягненнями, своєю вірністю Богові. Вона свята тому, що її голова свята, а єдиною головою Церкви є Ісус. Питання святости Церкви подібне до питання нашої праведности. Церква свята, бо вона – Містичне Тіло Христа, бо Він розливає в ній Свою святість, а ми праведні, бо на нас була вилита Божа праведність. За двадцять століть у Церкві нагромадилося чимало несправедливости й гріха, але Божа святість більша за гріх, більша за людське беззаконня, і, що найважливіше, лише ця святість може впоратися зі злом. Несправедливо було б вважати, що Церкву від початку супроводжував тільки гріх і більш нічого. Гріх крикливий, він кидається в очі, але не він тут найважливіший, останнє слово не за ним, є хтось, чий голос вагоміший, і хто не замовкне, доки Його місія не буде здійснена. У підвалинах Церкви лежить дар Отця, Який єдиний має силу впоратися зі злом у Церкві, у світі, у наших серцях. Церква ніколи не йшла дорогою сама, її завжди супроводжував Дух, Який голосив. Він не завжди був однаково чутний, не завжди вірні Церкви прагнули Його почути, не завжди Його голос був вигідний для слухачів, але Він завжди був присутній! Він не образився і не пішов, бачачи, що якась частина тих, які повинні Його слухати, ігнорують Його. Він є Богом, а Бог вірний навіть тоді, коли ми невірні. У цьому полягає феномен дару, який Бог хоче дати кожному – якщо ми його приймемо, якщо захочемо витягнути по нього руки, то Він товаришуватиме нам, хоч би що трапилося. Він голоситиме в нас і за нами, вказуватиме шлях і освячуватиме його. Чудово було б, якби ми у своїх рішеннях намагалися керуватися тим, що Він говорить на цю тему, щоб кожен свій вибір узгоджували з Ним. Так чинила рання Церква, вона не претендувала на власні рішення, адже знала, що ступає на незнайомий ґрунт і потребує доброго провідника.

Два шляхи до однієї мети

Уважно придивімося до того, що записано в п’ятнадцятій главі Дій апостолів. Там ми зустрічаємо опис проблематичної ситуації, яка виникла в ранній Церкві на самому початку її існування. Так! Вже тоді були проблеми! Суперечка, яка відбувається між учнями, стосується необхідности обрізання (а, отже, прийняття юдаїзму) всіх, які хочуть стати послідовниками Ісуса. Нас може це здивувати, адже сьогодні ми не бачимо тут проблеми. Нікому б навіть не спало на думку, що він повинен був би спершу стати юдеєм, щоб могти вірити в Ісуса. Але це тільки доказ того, що ми, християни, насправді не усвідомлюємо, де наше коріння, яка людська ідентичність Ісуса, і який наш зв’язок з вибраним народом. Однак коли ми сягнемо глибше і проллємо світло на те, що прикриває фальшиве богослов’я, яке базується на переконанні, що християнство перейняло обітниці, дані єврейському народові, позбавляючи його тим самим вибраности, то нас вже не дивуватиме проблема апостолів.

Ті, які прибули на зустріч в Єрусалим, не мали одностайної думки. Після того, як апостоли представили справу і вислухали Петра та Якова, вони прийняли знаменне своїми наслідками рішення, яке стосувалося послідовників Ісуса, котрі були поганами. Саме завдяки ньому погани, які належать до числа послідовників єврейського Месії, не мусять приймати на себе зобов’язання, що виникають із Закону Мойсея, не мусять спершу стати юдеями, щоб могти прославляти Ісуса. Таким чином апостоли виявляють повагу до Божого плану різноманітности, а водночас із зрозумінням ставляться до тих, покликання яких відмінне від їхнього. Дивовижною є їхня покора у визнанні того, що Бог не мусить усіх робити однаковими, аби вони могли бути Його дітьми. До кожного Він підходить по-іншому: по-одному до єврея, по-іншому – до поганина. Мета шляху та сама: спасення! Це щось подібне до притчі про робітників у винограднику (див. Мт. 20:1-16). Ставка для всіх однакова, але час і важкість праці уже різняться. Дякувати Богу, Петро та інші апостоли вчинили так, як зробив би Господь, не наказуючи поганам працювати ще ті пів дня, коли вони самі працювали. Вони погоджуються з тим, що Божа справедливість інша, ніж людська, що Бог має інший план, аніж вони. Завдяки тому, що апостоли добре вивчили урок, який їм дав Ісус під час проголошення цієї притчі, кожен з нас, хто походить з поган, а не з вибраного народу, не відчуває на собі тягаря Закону, тобто не мусить відпрацьовувати додатково пів дня, щоб отримати динарій.

Звичайно, така постанова апостолів на так званому Єрусалимському соборі – це не лише їх заслуга. Не вони придумали, як зберегти єдність у різноманітності. Адже вони не були там самі! З ними був Той, Якого послав Отець, щоб вони не були залишені і самотні. Вони самі це чудово усвідомлювали. То не лише їхнє рішення. «Бо зволилось Духові Святому і нам…» (Дії 15:28) – саме так записують свої постанови апостоли. Вони вірять, що прийняте ними рішення є таким, якого хоче Бог. Можливо, воно саме їх дивує, але вони знають, що коли Дух веде, то завжди добрим шляхом. Саме Він підтримував їх під час нарад стосовно цього питання, саме Він привів їх у це місце, де вони опинилися, а Він є Богом, і знає, що робить! Залишається тільки довіритися Йому, навіть якщо Його план здається дещо образливим, а таким, мабуть, він здавався усім тим, які ціле своє життя жили згідно із Законом і знали його цінність.

Попередній запис

Сповнилося!

Наступний запис

Єдність не означає однаковість