Я вступив до семінарії в 17 років, тому що боявся смерті. Коли отримав той досвід, зрозумів, що Бог є реальним. Саме тоді я сказав: «Усе, що Ти хочеш, Боже, зроблю». Все одно, навіть тоді я не знав, що Він мене любить. Знав лише, що Він існує, – Бог Отець існує. Я думав: «Ну добре, якщо я робитиму те, що Бог хоче, тоді Він захоче, щоб я був поруч. Якщо я не робитиму того, що Він хоче, тоді Він позбудеться мене, правда?» У мене було мислення школяра-старшокласника: «Ну добре, Бог живий, і я хочу жити вічно, отож я Його слухатимусь». Я вступив до семінарії і намагався слухатися Бога, тому що боявся піти в пекло. Цього було достатньо на початку, але цього не було достатньо для решти мого життя.
Я думав, якщо ходжу перед Богом і дотримуюсь целібату, тоді Він мене прийме. Однак я все ще переживав, тому що бути поряд із Ларрі, навіть отцем Ларрі, більше ніж годину – це забагато для деяких людей. Я думав, що навіть Бог Отець після кількох тисяч років поруч із Ларрі може сказати: «Гаразд, досить із нього», а тоді Він може мене позбутися. Бум! Зрештою, йому всього лиш достатньо сказати: «Добре, Я більше не хочу, щоб ти існував». Доки ви б відповіли: «Ти не можеш сказати…», вас би вже не було. Бог є Бог.
Я знав, що маю догоджати Богові, але я не намагався Йому догодити заради Нього самого, але заради себе. Мені подобалося існувати. Проблема в тому, що коли єдиною причиною, з якої ми приходимо до Бога і слідуємо за Ним є страх пекла, тоді ми не помічаємо головного. Тоді кого ж ми в той час насправді любимо? Себе! Думка, що я роблю те, що роблю, лише тому, що не хочу, щоб ви на мене розлютилися, є за своєю природою егоїстичною.
Коли вступав до семінарії, я усвідомлював, що Бог існує. Тому намагався бути хорошим семінаристом, роблячи усі правильні речі та тримаючись осторонь неприємностей. Я провчився два роки в семінарській католицькій старшій школі. Був одним із тих, кого ми називаємо «пожиттєво ув’язнений». Після школи я провчився ще чотири роки в семінарському коледжі, а потім ще чотири роки в семінарії вищого ступеня.
Починаючи з другого року семінарії вищого ступеня, я вирішив раз на місяць робити 24-годинне безмовне усамітнення. Усі, хто мене знає, може собі уявити, як важко мені було мовчати протягом 24 годин. Я завжди робив 24-годинне усамітнення в місці, яке називалося «Пустиня». «Пустиня» є слов’янським словом, яке означає «пустеля», і в англійській також може означати маленьку хатинку чи місце для духовних реколекцій, для усамітненої медитації чи молитви. Саме там ви чекаєте на те, щоб Бог заговорив.
Коли я перебував у своєму безмовному усамітненні, я брав Біблію і сидів у кімнаті з великим хрестом без тіла Ісуса на ньому. Ідея полягала в тому, що я повинен був розіпнути себе. Духовний наставник зазвичай заходив і давав мені читати уривки. Я мав проводити годину над кожним уривком. Це були короткі уривки. Я зазвичай прочитував один уривок раз, двічі, десять разів, двадцять. Я мусив проводити час зі Словом Божим, тому що Слово Боже має силу змінювати нас, правда?
Так я молився уже вісім років і, перебуваючи на другому році семінарії вищого ступеня, вважав, що моя система стійко зафіксована. Я молився раз на місяць протягом 24 годин, а коли був у семінарії, то проводив чотири години на день у молитві, тому що вважав, що мені необхідно пізнавати Бога. Я робив своє добре діло, бо вважав, що чинити добрі діла зробить Бога доступним для мене. Я був перед Ним у Його присутності.
У той час моїм духовним наставником була монахиня на ім’я сестра Джоан Вагнер. Під час одного з моїх 24-годинних усамітнень сестра Джоан зайшла і застала мене досить пожвавленим через те, що зможу провести свої 24 години наодинці з Господом. У нас відбулась така бесіда:
– Ларрі, – вона сказала лагідно, як зазвичай до нас звертаються монахині.
– Так, сестро?
– Що тобі потрібно від Бога? – запитала мене вона.
– О нічого, сестро. Я досить щасливий. Дякую дуже, – відповів я.
Вона поглянула на мене і знову сказала:
– Ларрі?
– Так, сестро?
– Що тобі потрібно від Бога?
– О нічого, сестро. Я досить щасливий. Дуже дякую, сестро, – відповів я.
Однак вона була наполегливою монахинею, я впевнений, ви таких зустрічали.
– Ларрі.
– Так, сестро?
– Що тобі потрібно від Бога?
Нарешті я сказав: «Джоан, я не знаю, що мені потрібно від Бога. Для чого ви мене про це запитуєте?» Монахині дуже терплячі люди, отож вона стояла там, доки я нарешті не додав: «Добре, Джоан, думаю, від Бога мені потрібно навчитися бути більш лагідним із людьми». (Більшість людей знає, що моїм прізвиськом у семінарії було «гордий, нахабний і агресивний Річардс». Можете собі уявити? Я вважав себе таким лагідним, добрим та люблячим). – «Добре, Ларрі, я хочу, щоб ти провів годину з Ісаєм, розділ сорок три, вірші від першого до п’ятого». Тоді я відповів: «О Джоан, дайте мені щось інше; я цей уривок читаю весь час!»
Ось як я закінчував особисті листи людям – віршем четвертим із цього уривка і писав: «Ти дорогий в Його очах, ти цінний, і Він тебе любить», а тоді додавав у дужках: «і я також! – Ларрі». Вона лиш подивилася на мене і сказала: «Замовкни і дай Богові сказати це тобі ще раз для різноманітності». – «Так, Джоан!» (з монахинею неможливо сперечатись!).
Після того, як вона пішла, я почав проводити час із Богом, медитуючи над віршами. Як я й казав, в Ісаї 43:4 Бог каже: «Ти став дорогий в Моїх очах, шанований став, й Я тебе покохав».
Отож, хоча я не дуже був радий проводити час над цим уривком, подумав про Писання, яке каже: «Послух ліпший від жертви» (1Сам. 15:22). Тоді я сів на підлогу біля ліжка і почав читати вірш раз, двічі, тричі, чотири рази, п’ять разів, десять разів, п’ятдесят разів. Я продовжував читати ті ж п’ять віршів знову і знову, і коли я наближався до закінчення, Святий Дух почав рухатись від мого серця-розуму в моє важче серце, і я почав незручно почуватися.
Ось уривок: «А тепер отак каже Господь, що створив тебе… Не бійся, бо Я тебе викупив» (Іс. 43:1). Більшість людей живе в страху. Люди бояться того, що станеться завтра. Вони бояться, чи в них буде достатньо грошей. Люди бояться смерті. Страх. Страх. Страх. Ми дозволяємо страху контролювати наше життя. Однак, залежно від того, який у вас переклад Біблії, Бог говорить нам 365 разів у Своєму Слові: «Не бійся».
Я часто думав про те, що добре мати календар, який на кожен день має вірш зі словом: «Не бійся». Людям необхідно нагадувати, що вони не повинні жити в страху. Щодня Бог дивиться на нас і каже: «Я не хочу, щоб ти боявся». Чому нам не слід боятися? Бог каже, що нам не слід боятися, бо Він відкупив нас. Він звернувся до тебе на ім’я. Коли востаннє ти чув під час молитви, що Бог називає тебе на ім’я? Напевно, ніколи? Проблема в тому, що ми не слухаємо. Подумай про це.
Бог всесвіту, Той, Хто створив усі речі, знає твоє ім’я. Він кличе тебе щодня на ім’я в молитві. Нам лише потрібно почути Його. Бог каже: «Я прикликав тебе твоїм ім’ям, ти Мій!» Подумайте про це. Бог кличе тебе на ім’я, і ти Йому належиш. Він каже нам: «Коли переходитимеш через води, Я буду з тобою, а через річки не затоплять тебе, коли будеш огонь переходити, не попечешся, і не буде палити тебе його полум’я. Бо Я Господь, Бог твій, Святий Ізраїлів, твій Спаситель! Дав Я на викуп за тебе Єгипта, Етіопію й Севу замість тебе. Через те…» (Іс. 43:2-4). Я думаю, решта цього рядка є тією причиною, з якої сестра Джоан хотіла, щоб я сидів там протягом години з таким маленьким уривком тексту. Вона хотіла, щоб я зрозумів, що мав на увазі Бог, коли казав: «Через те, що ти став дорогий в Моїх очах» (Іс. 43:4).
Спробуй сказати комусь іншому, що він дорогий тобі, і скажеш мені, як це вийде в тебе. Але Бог Отець дивиться на тебе й на мене і каже: «Ти став дорогий в Моїх очах, шанований став, й Я тебе покохав» (там же). Ми повинні увійти в стосунки з Богом з усвідомленням цієї істини. Ми повинні знати, що наші стосунки розпочинаються там, де розпочав їх Ісус, зі знання, що нас любить Отець. Бог всесвіту дивиться на тебе й каже: «Я люблю тебе!» Впусти Його.