Живи і черпай із життя задоволення
Четверта заповідь каже нам, що батьки – найважливіші люди в нашому житті. Чому? Бо вони дали нам життя. Завдяки батькам ми взагалі існуємо – від них усе почалося. Наступна заповідь “Не вбивай” невипадково йде відразу за четвертою, адже подібно, як вона, каже нам, що найбільший дар, який отримує кожна людина, – це життя. П’ята заповідь оберігає найважливіше – ЖИТТЯ. Життя кожної людини має сенс. Життя святе. Бог каже кожній людині: “Живи”.
Не можна вбивати невинне життя. Ніколи не можна трактувати чуже життя з меншою повагою, ніж власне, бо кожне життя – святе. Невинно завдана смерть спричиняє те, про що читаємо в Книзі Буття, в оповіді про Каїна й Авеля: кров убитого Авеля волає до Бога. Волає, бо було порушено найсвятіший закон, який Бог дав людям. Невинно завдана смерть ніколи не минає безслідно, без наслідків. Тягар вини, пов’язаної з позбавленням іншої особи життя, – один із найважчих тягарів, який людина може звалити собі на плечі.
У цьому контексті мені завжди спадає на гадку досвід пережитого аборту, оскільки нині це найпоширеніша форма вбивства. Аборт ніколи не минає без наслідків – як для матері, так і для цілої сім’ї. Бо не буває так, щоб одного разу можна було дати життя, а іншого – відібрати його і щоб це не залишило по собі жодного сліду. Нікого не хочу оцінювати й тим паче засуджувати – кажу лише про те, з чим стикаюся в різних душпастирських ситуаціях…
Я написав, що не можна вбивати невинне життя. Та якщо буває “невинне” життя, то чи є також життя “винне” – таке, яке можна знищити? Чи трапляються випадки, коли хтось своїм життям заслуговує на те, щоб його вбити? Традиційне вчення Церкви, яке сягає своїм корінням ще глибокого середньовіччя, твердить про три випадки, коли можна вбивати: виконуючи смертну кару, захищаючи власне життя, беручи участь у справедливій війні. Однак традиція – це не те, що ніколи не змінюється. Сьогодні вже всі розуміють, що смертна кара – це не що інше, як жорстокий акт помсти. Чи можна сказати, що Бог дивиться на неї як на щось добре? Другий випадок – самооборона. Кожна людина має право й обов’язок захищати себе, та якщо під час такої оборони вона вирішує відібрати життя в іншої особи, то, очевидно, переступає межі дозволеного. І врешті – справедлива війна. Чи справді є такі війни, про які можна сказати, що вони справедливі? Рушійною силою воєн є ненависть. Щоб війна могла розпочатися, потрібна ненависть. Ба більше, якщо хочемо виграти війну, навіть якщо не розпочинали її, також потребуємо ненависти. Перемагає той, чия ненависть сильніша, оскільки переконлива, тривала перемога полягає в повному знищенні противника, а як досягти цього, не ненавидячи його?
Чи можна мені на війні вбити дитину? Ні, не можна. А якщо ця дитина намагається вбити мене? Ну, тоді, мабуть, можна?.. Чи війна, на якій убивають дітей, справедлива? Не думаю.
Найімовірніше, більшість із нас ніколи не потрапляє в такі ситуації, у яких ішлося б про вбивство іншої людини. А отже, п’ята заповідь передусім стосується нас самих. Заклик “Не вбивай” слід адресувати самому собі. Роблячи іспит сумління, маємо поставити собі запитання: “Чи я не вбиваю себе?”
Найчастіше, відповідаючи на це запитання, аналізуємо своє ставлення до власного здоров’я: “Чи не курю цигарок, не п’ю алкоголю, чи вдягаю взимку шапку?” У цьому є сенс, але я хотів би звернути увагу на щось набагато важливіше. Найсерйознішим гріхом проти п’ятої заповіді є РОЗПАЧ. Розпач, який каже, що бувають речі, гірші за смерть. Що ліпше померти, ніж жити. Під його впливом людина часом каже собі: “Більше не хочу жити. Для мене ліпше буде померти”.
Це правда, що в житті трапляються страшні речі. Іноді доводиться переживати екстремальні події, часом такі, що здаються тягарем надмірної ваги, під яким не зможемо встояти. Це правда. Але незалежно від того, що з нами трапилося й трапиться, доти, доки живемо, завжди щось може змінитися. Тоді як після смерти для нас усе буде остаточно закінчено й закрито.
Згідно з давньою концепцією гріха, який розуміли як злочин проти Бога, самогубців відправляли до пекла. Адже вони були злочинцями, які позбавляли себе шансу на виправлення. Та коли потрактуємо гріх як помилку, якої ми допустилися й наслідків якої зазнаємо, усе зміниться. Сучасна Церква більше не відправляє самогубців на вічні муки, бо вірить, що Бог не відштовхує тих, хто впав у розпач. Бог пригортає їх. Щоправда, можливо, стаючи перед лицем Бога, вони чують: “Дитино Моя, то був передчасний учинок, ти не використав часу, який Я тобі дав, то була помилка”.
Другий важливий проступок проти п’ятої заповіді щодо себе чинимо тоді, коли ЗАБОРОНЯЄМО собі жити. Коли живемо таким чином, що самі в себе відбираємо можливість черпати задоволення з життя. Це можна назвати, щоправда трохи перебільшивши, принесенням себе в жертву. Певна річ, що великою мірою слід себе віддавати. Любов – це завжди часткова відмова від себе. Однак мені здається, що немає нічого доброго й бажаного для Бога в тому, щоб ми надміру відмовлялися від себе. Цілковито відмовитися від себе означає померти. Позбавити себе життя… На чиєму боці перебуває Бог, у Якого я вірю, – на боці життя, того, хто живе, чи на боці смерти, помирання? Яке місце відводжу Йому? Це насправді дуже важливі запитання.
Ви напевно знаєте євангельську притчу про таланти. А я розповім вам притчу про цю притчу:
Один король мав трьох синів. Коли постарів, покликав їх до себе і сказав: “Даю кожному з вас належну частину маєтку. Тому, хто найліпше розпорядиться нею, віддам ціле королівство”.
Найстарший син сів на коня й вирушив у світ, їздив невідомими країнами, поки в нього не закінчилися гроші. Тоді повернувся й сказав батькові: “Батьку, я побачив чудеса усього світу, північні гори й південні моря!” А король відповів йому: “Ти добре вчинив, сину, а тепер сядь і розкажи мені про все”.
Середущий син на всі гроші накупив дорогоцінних подарунків і вирушив до сусіднього королівства, щоб попросити руки принцеси, яку кохав. Коли привів її до батька, той поклав долоні на голови молодих і поблагословив їх.
Наймолодший син за свою частину спадку збудував міцну вежу. Щоранку сходив на її вершину й дивився, чи не загрожує королівству небезпека. Так чинить і досі…
Кожен з нас отримав від Бога талант життя. Кожному з нас Бог каже: “Не вбивай”. Це означає: “ЖИВИ”. Завжди. Попри все.