Дбай про подружнього партнера
Заповідь “Не чини перелюбу” міститься в Декалозі під номером шість. Важливо, щоб ми про це пам’ятали, – не один, ані навіть два чи три, а аж шість. Вона важлива (неважливих заповідей немає), але не найважливіша.
Якщо б дотримуватися винятково її дослівного сенсу – того, якого надавали їй автори Книги Виходу, – то слід було б розуміти цю заповідь як адресовану лише чоловікам заборону вступати в інтимний зв’язок із жінкою, одруженою з іншим чоловіком, як заборону приймати “до свого кола” ЧУЖУ дружину. Отже, закон Ізраїлю охороняв приватну власність. Беручи собі жінку, яка належала іншому чоловікові, ізраїльтянин порушував його права. Подружня зрада була тільки порушенням прав іншого чоловіка. Саме так її розуміли, бо жінка була лише власністю – спочатку батька, а потім чоловіка. Щойно Ісус змінив розуміння цієї заповіді, розширивши її до очевидних для нас сьогодні меж: кожен – як жінка, так і чоловік – хто чинить подружню зраду, порушує не тільки чужий, а й передусім ВЛАСНИЙ зв’язок.
Колись шосту заповідь, як бачимо, розуміли дуже вузько. Нині, на відміну від давніх часів, вона охоплює надзвичайно широку сферу питань. Подружня зрада, позашлюбні стосунки, гомосексуальні контакти, порнографія, нечисті думки й погляди… Усе вкупі. Це недобре. Наслідком такого трактування шостої заповіді стало те, що багато християн часом сприймають Бога – вибачте мені за таке формулювання – як одержимого якоюсь сексуальною манією.
Так, наче “ці справи” є для Нього чимось найважливішим. Шоста заповідь стала для християн головним джерелом почуття провини. Не дороговказом, а тягарем.
Не можу в цьому місці втриматися від того, щоб не навести одну зі своїх улюблених оповідок:
Мойсей вийшов на гору Синай і там отримав від Бога дві кам’яні таблиці із заповідями. Коли сходив униз, зустрів євреїв, що йшли йому назустріч, і сказав їм:
– Слухайте, маю для вас дві новини – добру й погану.
– Якою є добра?
– Мені вдалося виторгувати десять.
– А погана?
– Шостою стала…
Здебільшого саме так ми це сприймаємо й переживаємо… Ех, якби можна було якось цю заповідь оминути, обмежити, викреслити, ми відразу зітхнули б із полегшенням, а життя набуло б яскравіших кольорів…
Усі проблеми, породжені переживанням сексуальности, можна пов’язати з шостою заповіддю. Не всі вони, однак, так само важливі й не слід ставити їх на один рівень.
У чому суть шостої заповіді, що в ній найважливіше? Чинити перелюб, тобто зраджувати особу, яку людина вибрала, щоб жити з нею в постійному зв’язку, – саме це означає “не чинити перелюбу”. Від таких дій Бог застерігає нас у цій заповіді.
Кохання – це потужне почуття, перед яким майже неможливо встояти. Тим, хто опинився в його полоні, воно надзвичайно сильно й переконливо твердить: “Особа, яку кохаєш, дасть тобі щастя. Чим більше наблизишся до неї, тим твоє щастя буде більшим”. Кохання переважно таке велике, таке безмежне, що людина не бачить потреби запитувати: “А як, власне, це щастя мало б виглядати?” Закохані здебільшого зупиняються на відчуттях, пов’язаних із переживанням почуття щастя: “Почуваюся біля тебе щасливим, отож, без сумніву, завжди так почуватимусь”. Важко встояти перед таким висновком, заперечити його, хоча переживання інших, знайомих нам, часто близьких пар свідчать, що не все так просто… Джерелом такого помилкового розумування є неусвідомлене переконання всіх закоханих, що вони відкривають Америку. Саме ми. Ми – перші. Ніхто до нас не кохав так сильно, ніхто не відчував і не переживав того, що ми відчуваємо й переживаємо. Це щось зовсім інше, виняткове, єдине… Це правда, що кохання завжди є великим і винятковим переживанням, але – і це друга частина правди – воно більш-менш таке саме в кожному зв’язку.
Взаємини не завжди бувають удалими – і ми це чудово знаємо. Але коли кохаєш, важко подумати, що ця правда може стосуватися й тебе. Непросто повірити, що наш зв’язок теж підлягатиме певним правилам, іншим, аніж диктує почуття.
Які ж це правила? Найважливішими, на мою думку, є два. Перше твердить, що конче потрібно постановити, що цей зв’язок буде постійний. Постійний, тобто НАЗАВЖДИ. Бо якщо не назавжди, то до якого часу?.. Щоправда, таке рішення не гарантує, що зв’язок буде вдалим. Але якщо не приймемо такої постанови, то це означатиме, що зв’язок точно не витримає випробування часом. Перебувати разом у непостійному зв’язку, не назавжди, на практиці означає: “Буду з тобою доти, доки не зустріну когось кращого від тебе. Тоді покину тебе”. Якщо не було вирішено бути разом назавжди, то, правду кажучи, навіть не може бути мови про перелюб, про зраду. Якщо пара не уклала жодної угоди, то жодної угоди не було порушено. Відсутність рішення веде до страждань. Вони з’являються завжди – принаймні в однієї зі сторін.
Друге правило звучить так: щоб зв’язок міг бути щасливим, обидві сторони мусять постійно змінюватися й розвиватися. Якщо хочемо задовольнитися тим, ким ми є сьогодні, любов закінчиться. Свідомо використовую формулювання “щоб зв’язок міг бути щасливим”. Не “щоб міг зберегтися, вижити”, бо для цього потрібно лише міцніше стиснути зуби. Однак це не щастя. Якщо так стискати зуби впродовж десяти, двадцяти років, то щастя зникне десь дуже далеко за видноколом.
Навіщо існують зв’язки між чоловіками й жінками? По-перше, для того, щоб народжувалися діти. По-друге, щоб можна було опертися на когось близького та отримати від нього підтримку й допомогу. Дуже важливою функцією зв’язку між двома людьми є взаємне задоволення потреб. Найрізноманітніших – як глибоких (інтимности, близькости, опіки), так і приземленіших, щоденних…
Через деякий час – завжди, без винятку, у кожному зв’язку – людина відкриває, що особа, з якою вона живе, не задовольняє всіх її потреб. Можливо, багатьох, або ж тільки деяких, та ніколи не всіх. І внаслідок цього незадоволення потреб виникає розчарування, бо людина хотіла б, щоб її задовольняли до кінця, цілком. Саме тоді приходить спокуса зради. На горизонті свого життя людина раптом зустрічає когось, хто її внутрішньо зворушує, викликає певні почуття. Передчуває, що ця особа може дати їй те, за чим вона тужить, те, чого бракує в теперішньому зв’язку.
Зрада – це задоволення своїх потреб – передусім потреби інтимности – поза дотеперішнім, постійним зв’язком. Джерело зради – розчарування, тобто відчуття, що у своєму зв’язку я не отримую чогось дуже важливого для себе. Власне, таким є джерело перелюбу.
У момент, коли з’являється спокуса зради, можна сказати: “Заборонено”. Тобто мені не можна цього робити. Мені не можна зраджувати. Це дуже важливо, адже вчинений перелюб змінює зв’язок назавжди. Уже ніколи не буде так, як було колись… Проте якщо обмежимося лише цим, тільки стримуванням, то через деякий час може виявитися, що починаємо дивитися на своє подружжя, як на довічне ув’язнення. Як на стан, який треба терпіти, бо не можна шукати іншого виходу. Тож, можливо, ліпше спробувати поставити собі запитання: “Чого мені бракує в моєму зв’язку?” І тоді з’явиться простір для того, щоб промовити одне з найважчих слів, яке ледь вдається видушити з себе, зокрема щодо найближчих нам осіб. Слово “ПРОШУ”. Прошу, дай мені. Потребую цього. Дай мені те, чого я потребую, допоможи мені. Дуже часто не отримуємо від подружнього партнера того, чого потребуємо, бо не просимо про це. Чи завжди достатньо попросити, щоб наші прагнення було задоволено? На жаль, ні. Частиною людської долі є бажання, які не вдається заспокоїти. Раніше чи пізніше, постійно шукаючи ідеального щастя, відкриваємо, що неможливо мати всього й що немає ні досконалої жінки, ні неперевершеного чоловіка. Що людина, з якою спільно живемо, ким би вона не була, не здатна дати нам усього. Частиною таємниці людського щастя є згода мати МЕНШЕ. “Менше” – це не “все”, але все одно “дуже багато”.
Чи може в стосунках подружньої пари настати такий момент, коли вже запізно рятувати зв’язок і вже нічого не можна вдіяти? Здається, на жаль, так. Зв’язки не закінчуються, вони залишаються назавжди, але часом про їх відновлення не може бути й мови. І що тоді? Тоді треба з цим погодитися й замислитися, що робити далі. Узяти на себе свою частину відповідальности за невдалий зв’язок. Завжди, однак, треба пам’ятати, що створювати новий зв’язок, поки попередній не закінчився, означає чинити перелюб. А це ніколи не буває зрілим, відповідальним розв’язком. Зате продовжує утверджувати нас в оманливій думці, що деінде – не тут, де я тепер, не в моєму зв’язку – є ідеальне кохання, яке заспокоїть усі мої потреби.