Того січневого вечора в лікарні панувала незвична тиша, а повітря наче застигло, як перед бурею. Я стояла в кімнаті для медсестер на сьомому поверсі, втупившись поглядом у годинник. Була дев’ята година вечора.
Врешті я повісила на шию стетоскоп і рушила в напрямку палати 712, що була в кінці коридору. Там лежав новий пацієнт – пан Вільямс. То був самотній чоловік. Він ніколи нічого не говорив про свою родину.
Коли я ввійшла в палату, в його очах зблиснула іскорка надії, та коли помітив, що то я, медсестра, відвів погляд. Я приклала стетоскоп до його грудей і почала слухати. Сильні, повільні удари. Такі, які я й хотіла почути. Щоправда, деякі звуки ще нагадували про недавно (кілька годин тому) пережитий серцевий напад.
Сідаючи на ліжку, він подивився на мене.
– Сестро, чи могли б ви… – промовив, вагаючись, і по його щоках потекли сльози. Він уже раніше намагався попросити мене про щось, але передумав.
Я взяла його за руку й чекала.
Він витер сльози.
– Чи могли б Ви зателефонувати моїй доньці? Прошу сказати їй, що в мене був серцевий напад. Несерйозний. Розумієте, я живу сам, а вона – це вся моя родина.
Раптом у нього сильно підвищився тиск.
Я збільшила йому дозу кисню до восьми літрів на хвилину.
– Звичайно, зателефоную до неї, – сказала я, уважно придивляючись до нього.
Він стиснув руками ковдру й трохи піднявся на ліжку, а на його обличчі відобразилося сильне збудження.
– Чи ви зателефонуєте відразу ж, як матимете змогу?
Дихав швидко, занадто швидко.
– Це буде перше, що зроблю, вийшовши від вас, – сказала я, поплескавши його по долоні.
Я вимкнула горішнє світло. Він заплющив очі, такі блакитні й молоді, незважаючи на його п’ятдесят років.
У палаті 712 панувала напівтемрява, світилася лише лампа над умивальником. У зелених трубках над головою хворого булькав кисень. Мені не хотілося виходити, і я підійшла до вікна. Шибки були холодними. За ними виднілася сповита млою лікарняна автостоянка.
– Сестро, – промовив чоловік, – чи Ви могли б принести мені олівець і папір?
Я вийняла з кишені ручку й клаптик жовтого паперу і поклала все це на стіл.
Потім повернулася до кімнати чергового й сіла на стілець біля телефону. Доньку пана Вільямса було записано в його медичну картку як найближчу рідну особу. Я зателефонувала в довідкову службу, дізналася її номер і набрала його. Відтак почула в трубці лагідний голос.
– Мене звати Сью Кід, я – лікарняна медсестра. Телефоную з приводу хвороби Вашого батька. Його привезли до нас сьогодні ввечері, у нього був серцевий напад і…
– Ні! – донька пана Вільямса закричала в трубку. – Адже він не помре, правда?
– На цей момент його стан добрий, – сказала я, намагаючись опанувати свій голос.
Тиша. Я закусила губи.
– Ви не повинні допустити, щоб він помер! – пролунало в трубці.
У її голосі було стільки страждання, що в мене почали тремтіти руки.
– Про нього дбають якнайліпше.
– Ви не розумієте. Я не розмовляю з батьком уже майже рік. Ми страшенно посварилися через мого хлопця в день, коли мені виповнився двадцять один рік. Я вибігла з дому. І… і не повернулася. Протягом усіх цих місяців я хотіла прийти до нього й попросити, щоб пробачив мені. Адже коли ми бачилися востаннє, я сказала йому, що ненавиджу його.
Її голос ніби зламався, я почула, що вона ридає. Я мовчала, а по моїх щоках текли сльози. Батько й донька так віддалилися одне від одного. А тоді я подумала про свого тата, який жив далеко від мене. Вже багато часу минуло відтоді, як я востаннє казала йому: “Я люблю тебе”.
Поки донька пана Вільямса намагалася взяти себе в руки й перестати плакати, я молилася:
– Боже, прошу тебе, нехай її батько вибачить їй.
– Виїжджаю. Незабаром буду у вас. Усього тридцять хвилин.
Я поклала трубку.
Я спробувала зайнятися паперами, що лежали на моєму столі. Однак не могла зосередитися. Палата 712. Я знала, що маю повернутися туди. Я майже бігла коридором. Відчинила двері.
Пан Вільямс лежав нерухомо. Я перевірила йому пульс. Не почула його.
Я ввімкнула сигнал тривоги. Він пролунав на цілу лікарню.
У пана Вільямса був інфаркт.
Я зі швидкістю світла нахилилася над ліжком і почала робити йому штучне дихання. Потім поклала долоні на груди пана Вільямса й спробувала реанімувати його. Раз, два, три. Намагалася рахувати. Після п’ятнадцяти разів знову почала робити штучне дихання. Він не може померти!
– О, Боже, – молилася я, – його донька їде сюди. Прошу Тебе, нехай це не закінчиться ось так.
Відчинилися двері. У палату вбігли лікар і медсестри зі спеціяльним обладнанням. Лікар замінив мене, тепер він почав робити хворому масаж серця. В уста пана Вільямса вклали трубку, якою надходило повітря. Медсестра зробила йому внутрішньовенну ін’єкцію.
Я ввімкнула монітор, щоб бачити, як працює серце. Нічого. Жодних ознак життя. Моє серце гупало, наче молот.
– Боже, не дозволь, щоб усе так закінчилося – розпачем і жалем. Адже його донька їде сюди. Дозволь їй отримати пробачення.
– Відійди, – наказав лікар. Я подала йому електрошокове обладнання. Він приклав пристрій до грудей пана Вільямса й узявся реанімувати хворого. Пробував раз за разом. Усе марно. Безрезультатно. Пан Вільямс помер.
Медсестра відімкнула подачу кисню. Булькання припинилося. Поступово все затихло.
Як це могло статися? Як? Я наче закам’яніла над його ліжком. У вікно густим снігом ударив різкий порив холодного вітру. Надворі панувала темрява й холод. Як дивитимуся в очі його доньці?
Коли я вийшла з палати, побачила її: вона стояла під стіною, гірко ридаючи. Лікар, який щойно був у палаті 712, щось говорив їй, обіймаючи її за плечі.
Її очі випромінювали неймовірне страждання. Який сумний погляд. Вона вже все знала. Лікар сказав їй про смерть батька.
Я взяла її за руку й відвела в кімнату чергового. Вона, не промовивши жодного слова, сіла на маленький зелений стілець. Бездумно дивилася на фармацевтичний календар, її погляд здавався скляним, відсутнім.
– Мені дуже шкода, – сказала я. Та ці слова були такими недоречними.
– Я ніколи не ненавиділа його, Ви розумієте. Я любила його, – промовила вона.
“Боже, допоможи їй”, – думала я.
Раптом вона глянула на мене.
– Я хочу його побачити.
Спочатку я подумала: “Навіщо вона хоче завдати собі ще більшого болю? Адже такий учинок може лише погіршити ситуацію”.
Та я встала й обняла її за плечі. Ми повільно пішли коридором до палати 712. Перед дверима я стиснула її руку, надіючись, що вона ще передумає. Та дівчина відчинила двері.
Ми, повільно ступаючи, підійшли до ліжка. Дівчина клякнула біля ліжка й притулилася лицем до постелі.
Я намагалася не дивитися на її болісне прощання, тож відійшла до столика. Раптом моя рука натрапила на клаптик жовтого паперу. То був лист:
Найдорожча Джейн!
Пробачаю Тобі. Молюся, щоб Ти теж вибачила мені. Знаю, що любиш мене. Я теж Тебе люблю. Татко
У мене тряслися руки, коли я давала їй цього листа. Вона відразу ж прочитала його. Її втомлене обличчя проясніло. А її очі стали спокійними. Притулила цей клаптик паперу до грудей.
– Дякую Тобі, Господи, – прошепотіла я, дивлячись у вікно. Кілька білих сніжинок зблиснули в темряві. Сніг прилипав до шибки й топився, зникаючи назавжди.
Життя здавалося таким тендітним, як оті сніжинки на склі. Але дякую Тобі, Боже, що часом Ти зцілюєш ці делікатні, як сніжинки, зв’язки між людьми. Та цей момент був невідповідний для роздумів.
Я побігла до телефону. Хотіла зателефонувати до свого батька. Хотіла сказати йому: “Я тебе люблю”.