Коли хтось страждає, коли його біль стає нестерпним, така людина робить крок назад.
Це час раціонального забуття.
Зі свідомости видаляємо події, обставини та осіб, які зловживали нашою невинністю та стали причиною страждань. Це останній механізм захисту, який може використати дитина.
Тепер я розумію, чому маю такі прогалини в пам’яті щодо мого дитинства.
Велика сила, неймовірна енергія, вміння дитини адаптуватися та вижити деколи породжують думку, що щодо неї дозволено все: її бити, кричати на неї, карати, відкидати, не думаючи про наслідки та заподіяну шкоду.
Садизм, зловживання, безсилля та заздрість дорослих часто адресовані саме дітям.
Адже діти не говорять.
Адже вони слабкі.
Вони безпомічні.
І вони швидко про все забувають (а з другого боку, хіба наше суспільство не змушує нас вважати, що нам дозволено все щодо слабших за нас?).
І не тільки.
Діти ще й звинувачують себе в усьому.
Жертва педофіла не заявлятиме про це.
Адже вона вважатиме себе винною спокусницею.
Невинність дітей…
Діти прагнуть вірити, що їхні батьки найкращі в світі. Саме для того, щоб вони назавжди залишилися такими в спогадах, діти мовчать або звинувачують самих себе.
Адже вони – діти і їм властиво ідеалізувати батьків.
Саме тому вони не уявляють собі, що можуть сперечатися з батьками.
Це означає, що дорослі не повинні маніпулювати, використовувати цю дитячу невинність. Невинність, яка є психічним станом, необхідним для здорового психологічного розвитку та для справжнього становлення особистости.
Культура, в якій ми живемо, натомість, ставить усе з ніг на голову: що швидше дитина втратить свою невинність, то скоріше вона стане хитрішою та більш пристосованою до життя.
До якого життя?
Свого, того, яким його бачать батьки. Не справжнє життя і не дійсність!
…гарантує недоторканність батьків
На жаль, дитяча невинність дозволяє батькам, які далекі від шляху психологічного та духовного зросту, залишатися в’язнями механізмів самовиправдання, алібі, щоб вони не бачили себе такими, якими вони є насправді і не брали на себе тягар відповідальности дорослого життя.
Дитяча невинність дозволяє цим батькам вірити в те, що вони мають право бити своїх дітей, залякувати їх, тероризувати та підпорядковувати власним бажанням.
Дитяча невинність дозволяє таким батькам продовжувати безтурботно руйнувати психіку дітей.
Дитяча невинність дозволяє таким батькам виправдати власне невігластво: «Я не подумав…», «Мене так виховали…», «Всі так роблять…»
У тиші, від жертв – до катів
Відкинь, забудь, а твоє тіло продовжуватиме жити й рости.
Це ж так природно.
Не ставлячи зайвих запитань.
Хоча шрами залишаться.
Вони будуть усередині.
Ховаючись дедалі глибше.
Щоб їх не бачили.
Щоб ми не соромилися того, що з нами погано поводилися.
Як ми знаємо, діти ніколи не ставлять під сумнів дорослих і батьків, від яких залежать.
Адже вони себе ідентифікують із ними.
І ставши дорослими, поводитимуться так, як поводилися з ними, коли вони були дітьми.
Так жертви несвідомо перетворяться на катів.
У тиші.
А коло замкнеться – і колесо неврозів, болю та страждань надалі крутитиметься до безкінечности.
Забувши, вважаємо, що виховання, яке ми отримали, було правильним. І єдиним можливим. І ставши дорослими, батьками, живемо так, як ми це зрозуміли завдяки нашим батькам.
Якщо змалку ти не був оточений безпекою, довірою, теплом і, перемагаючи біль, щоб не зрадити батьків, забув про цю нестачу, то для тебе буде нормальною справою позбавити довіри, захисту та тепла власних дітей.
Прийнято думати так: «Вони все одно виживуть, вони не вмруть через брак тепла і любови…»
Це не так.
Вони вмирають ізсередини.
Їхнє серце стає твердим, а очі та вуха душі закриваються назавжди.
Вони виживають, але не живуть.
Вони стають поганими.
Стають жорстокими і байдужими.
Саме тому мене вражає, але не дивує, коли я читаю про жахливі події чи вбивства серед батьків та дітей. Це лише прояв виродження цієї замовчаної і запереченої реальности.
Натомість мене дивує награна фальшива захопленість засобів масової інформації, які кричать про скандали, коли йдеться про насилля в родині.
Чому вони не говорять про велику тишу, якою покрито дитинство? Про те, яка вона деструктивна і як продовжує психологічно руйнувати дитинство багатьох дітей?
І це абсолютно нормально.
На тлі приголомшливої тиші.
Чому не говорять про те, як німа домовленість більшої частини західного суспільства, глухого до проблем вікової психології, серйозно не сприймала душевний стан дитини, її потреби, емоції та почуття?
І все це відбувалося з глибоким переконанням, що саме так і треба! Цілком справедливо та необхідно карати дітей та позбавляти їх душі.
З іншого боку, суспільство, в якому ми живемо, вважає сильними тих, хто не реагує на біль, не страждає і взагалі позбавлений почуттів…