Думай про людей добре
Якщо візьмемо до уваги контекст Старого Заповіту та реалії стародавнього Ізраїлю, відкриємо, що восьма заповідь Декалогу – “Не свідкуй неправдиво на свого ближнього” – головним чином стосувалася ситуацій, коли людина складала свідчення в суді. Йшлося про те, щоб не свідчити неправдиво під присягою. Древні не проводили детального розслідування, не шукали доказів – з’ясування правди відбувалося винятково на основі зізнань свідків. Якщо декілька вірогідних свідків розповідали те саме, це визнавали правдою і на цій підставі виносили вирок. Автор Послання до Євреїв пише: “Хто відкидає Закона Мойсея, такий немилосердно вмирає при двох чи трьох свідках” (Євр. 10:28). Пам’ятаємо також історію про прекрасну Сусанну з Книги Даниїла, яку ледь не покарали смертю через фальшиві свідчення двох похітливих старців.
Отже, суть восьмої заповіді – заборона казати неправду з наміром зашкодити іншій людині. На практиці, на щастя, люди рідко наважуються на такі цинічні дії, тобто прямо й відверто казати про когось неправду, щоб заподіяти йому кривду. Натомість значно частіше трапляється, що говоримо ФАЛЬШИВО або ПРОТИ.
Говорити фальшиво означає брехати. Мені здається, що на світі немає жодної людини, яка б ніколи не збрехала. Така поведінка настільки поширена, що багато хто з нас вважає брехню нормою. Це погано. Брехня завжди має в собі щось демонічне. Святе Письмо називає диявола “батьком неправди”. Брешучи, ми займаємо позицію, яка не має нічого спільного з Богом. Звичайно, можна сказати, що жоден гріх не має з Ним нічого спільного, але брехня є протилежність правди. А Бог – це Правда. Він усе може, але збрехати – ні, брехні в Ньому не знаходимо. Брешучи, поринаємо в темряву, занурюємося в щось безбожне.
Чому брешемо? Звідки береться брехня? Адже представляти факти іншими, ніж вони є – це ненормально. Брехня з’явилася у світі внаслідок дій змія. Він ошукав Адама та Єву, сказавши їм, що якщо скуштують плід пізнання добра й зла, то стануть схожими на Бога. Однак сталося щось цілком протилежне – порушення заборони принесло смерть. Адам і Єва швидко зорієнтувалися, що змій обдурив їх. Водночас вони пізнали силу брехні й почали її використовувати. Від них, мабуть, навчилися брехати їхні діти, і так з покоління в покоління… Чим частіше ми спостерігали таку поведінку у власному оточенні, тим легше нам брехати.
Для чого використовують брехню? Чому брешемо? З двох причин. По-перше, щоб уникнути зусиль. Брехня – це, дуже часто, зручний спосіб досягти вигідного, бажаного результату. Кажуть, що брехати невигідно. У кінцевому підсумку це, безперечно, так.
Але, зваживши на ту користь, яку можна отримати негайно й тут, у цьому житті, слід, на жаль, визнати, що радше невигідно бути чесним. Брешучи, набагато легше досягати різних цілей. Якби так не було, ми не брехали б. Ідеальний приклад у цьому сенсі становить політика. Здається, брехню ніде так не помітно, як, власне, у цій сфері. Вона в політиці повсюдно. Чому? Бо це вигідно. Якщо брешеш, ошукуєш, маніпулюєш – легше здобути й утримати владу.
Друга причина, чому брешемо, – це бажання уникнути відповідальности. Якщо від чогось відречуся, щось заперечу, то, можливо, воно зникне. Не муситиму відповідати за наслідки. У в’язницях безліч “невинно” засуджених. І не тільки там. Я б навіть сказав – як той, хто “професійно” вислуховує людські зізнання, – що нечасто трапляється зустріти людину, яка справді визнає, що вчинила щось погане, заподіяла комусь якусь кривду.
Уміння брехати й вигоди, пов’язані з ним, ми, зазвичай, відкриваємо ще в дитинстві. Якщо ж обманюємо вже в дорослому віці, то це свідчить про нашу емоційну незрілість. Доки не маємо мужности стати віч-на-віч з правдою, доти залишаємося дітьми – слабкими й боягузливими, не здатними взяти на себе відповідальність за власні вчинки. Дорослий не бреше. Скидаючи з себе відповідальність, завжди займаємо позицію дитини, яка не замислюється над наслідками своїх учинків, а тільки боїться покарання.
Можна також говорити ПРОТИ. Можна говорити і фальшиво, і проти. Часом, однак, трапляється, що кажемо щось, що видається нам правдою, та все ж говоримо це іншому, щоб зашкодити чи зранити. І це не менш важливо, не менш шкідливо. Це також гріх. У чому він полягає? Буває, що собі або іншим кажемо: “Я ж сказав йому/їй лише правду, прецінь це правда. Те, що говоримо між собою, у своєму колі, – це ж правда, то чому маємо цього не казати?” На жаль, дуже часто ми сприймаємо за правду наші поверхневі оцінки й переконання. Коли ми думаємо, що щось – правда, це ще не означає, що так є насправді.
Деколи закидаємо собі: “Не маю відваги прямо сказати комусь те, що насправді про нього думаю …” А я завжди маю бажання додати: “І дякувати Богові”. Уявімо собі, що ми чули б усе, що інші думають про нас. То була б для будь-кого занадто важка ноша.
То чи в такому разі слід постійно контролювати себе й піддавати цензурі свої висловлювання? Чи не можна говорити про те, чого не сприймаємо й що нам не подобається в інших? Звичайно, зважене, відповідальне ставлення до слів має велике значення, але цього не достатньо. Слова – це лише відлуння того, що діється всередині нас. Слова – це вікна, крізь які дивимося на душу іншої людини. Важливо те, з якого джерела вони плинуть. Адже це наше мислення, наші погляди й переконання – джерело того, що кажемо. Замість зосереджуватися тільки на тому, що говоримо, ліпше глянути глибше. Один із найсильніших токсинів, який отруює наше внутрішнє джерело, – це переконання, що я є ліпший за інших. А раз я є ліпший від інших, то маю право оцінювати їх, виносити їм вироки: “Це погана людина. Така поведінка неприйнятна”. Виносимо вирок, кажучи: “Він поганий”. Якщо закидаємо комусь, що він – поганий, логічним наслідком такого розумування буде твердження, що я – добрий А якщо я добрий, то перебуваю вище від нього. Проте я раджу бути обережними. Невипадково, коли один юнак, звернувшись до Ісуса, сказав: “Учителю Добрий”, – Він відповів йому: “ Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого” (пор.: Мр. 10:17,18). Лише Бог добрий. Тільки Він може судити людей. Лише Він бачить усе до кінця. Ми ж зупиняємося на рівні наших поглядів, припущень і того, що нам здається. Тому я вважаю, що головним джерелом гріхів проти восьмої заповіді є погані думки про інших.
Адже слова, які промовляємо, – це ніщо інше, як наші озвучені думки. Що було б, якби ми почали думати, що люди – добрі, не гірші від нас? Що ми тоді говорили б? Може, варто спробувати…