До виїзду я розумів, принаймні приблизно, який ризик на мене чекає. Я також взяв до уваги можливі переваги. Серед останніх була одна, не визнана, яку міг описати так: «Нарешті впродовж кількох тижнів мені під ногами ніхто не плутатиметься…».
Це, безперечно, не була шляхетна думка, її навіть не виправдовувала сила-силенна обов’язків останнього періоду, які довели мене до виснаження.
Пустеля вже від першого контакту з нею подбала про те, щоб я змінив свою думку і щоб усвідомив основні відмінності між самотністю та ізоляцією.
Це трапилося після страшної бурі, під час якої знову почав шаленіти вітер.
Після вузької смуги шляху на мене накочувалася величезна хмара піску, що виникала там, де не повинна бути. Мені видавалося, що з лівого боку я зможу проїхати. Натиснув на педаль газу, щоб продертися через тонкий, як мені видавалося, шар піску.
Коли мені здалося, що я от-от здолаю цю перешкоду, розгнівані колеса почали ковзати, а автомобіль, зробивши пірует, від якого кров в жилах аж захолола, опинився в самісінькій середині дюни.
Довелося відкопувати автомобіль. Ми були схожі на чотирьох кротів. Час від часу ми виринали з піску, щоб дихнути свіжого повітря та витерти піт, а наші обличчя були обліплені піском та машинним мастилом.
Щонайменше десять разів я намагався зрушити з місця свій автомобіль. Все марно. Треба було знову братися за відкопування.
В якийсь момент я в розпачі закричав: «Невже цією дорогою ніхто ще проїжджав?».
У глибині душі мусив визнати, що здійснювалося моє ж бажання, щоб мені під ногами ніхто не плутався.
* *
Пустеля відразу змусила мене зректися цієї нікчемної думки.
Я був змушений визнати, що і в пустелі людині потрібні інші люди, що без ближніх не можна обійтися.
Коли ми вже змирилися з думкою, що треба буде чекати – можливо, навіть кілька днів – коли приїде тягач, до нас із гуркотом приїхала величезна вантажівка. З неї вийшло кілька робітників, які прямували до однієї з нафтових вишок. Також не відомо звідки, з’явилися двоє пастухів.
Я ніколи не забуду цієї сцени: ці люди підняли наш «Пежо» вгору і перенесли на відстань кількох метрів, а тимчасом верблюди спостерігали за цим незвичайним видовищем.
Коли акція порятунку автомобіля завершилася, я почав виймати з кишені гаманець. Люди відреагували так, ніби побачили щось сороміцьке і закрили свої очі руками.
Тоді я ще не знав законів пустелі, які є законом солідарности. Сьогодні допомога потрібна тобі, завтра можу опинитися в такій самій ситуації, і тоді ти допоможеш мені впоратися з клопотами. А гроші не повинні бруднити цих простих міжлюдських стосунків.
Коли ми знову вирушили в дорогу, то впродовж найближчої години в автомобілі панувало мовчання.
Я намагався розплутати клубок заплутаних думок. У мене було враження, що це я, а не автомобіль, застряг у піщаній дюні. Щойно тепер, завдяки щасливому збігу обставин, я починав коригувати свої поняття.
Так, самотність – це слушна вимога.
Натомість ізоляція означає егоїстичну втечу.
Завдяки самотності ти перебуваєш в єдності з людьми.
Монахи йдуть у пустелю не для того, щоб відокремитися від ближніх, а для того, щоб поєднатися з Богом.
Давня формула зберігає свою слушність: солідарний самітник.
Брат Данієль Анж придумав значуще визначення: «Самотність відділяє від інших, щоб людина могла стати братом кожного».
Ісаак Сирійський не перестав напоумлювати пустельників, щоб вони були вразливі до крику стражденних. І не вагався стверджувати, що «велике слово самотність» знеславлене й спрофановане, якщо людина легковажить нещастя ближнього.
Розповідають, що один старий монах, після багатьох років цілковитої самотности, наважився вирушити до міста, щоб благати князя про ласку звільнення розбійників, які сплюндрували його пустельну келію.
А інший самітник, коли пішов на ярмарок, щоб продати плоди праці своїх рук, зіткнувся з важкохворим чужоземцем, якого залишили всі його знайомі. Він винайняв для бідолахи кімнату й впродовж чотирьох місяців опікувався ним. Щойно коли хворий одужав, самітник повернувся до своєї печери.
Пустельники відкрили, що єдиний спосіб справжньої присутности у світі – перебування в Богові.
Завдяки цьому монахи справді є очами Церкви. І її серцем.
«Можна було б вважати, що монахи з огляду на клявзуру[1] відділені від світу, що вони ніби поза Церквою. Насправді вони перебувають у центрі Церкви» (Павло VI).
Самітник не відділяється, він не є кимось, хто вирішив жити окремо. Самітник – це співучасник. Або ще ліпше: це людина, яка живе у відособленні, щоб краще співдіяти з іншими.
Евагрій залишив нам таке визначення: «Монах – це людина, яка відділилася від усього, щоб бути поєднаною зі всіма».
Монах втікає від натовпу, щоб стати даром для багатьох.
Він реалізує заклик Ісаї: «Пошир місце намету свого, а завіси наметні помешкань твоїх повитягай, не затримуй! Свої шнури продовж, а кілочки свої позміцняй! Бо праворуч і ліворуч поширишся ти…» (54:2-3).
Серафим Саровський усвідомлював цю «публічну функцію» споглядання: «Отримай внутрішній спокій – і тисячі душ біля тебе матимуть спасення».
Його думку підтримує монахиня, наша сучасниця: «Запустиш своє коріння в мовчання. І це мовчання об’єднає тебе з братами набагато сильніше, ніж слова»[2].
Одна справа – втікати від світу, від його духа (а радше – від відсутности цього духа), від його ідолів та моди. А зовсім інша справа – втікати від конфліктів, людських турбот та страждань. У цьому випадку пустеля стає своєрідним алібі, відмовкою.
Томас Мертон застерігав перед небезпекою пошуку самотности лише задля того, щоб бути самим.
М. Карруж сказав про Шарля де Фуко, що його клявзура була «бар’єром від світу, але не від любови».
Келія монаха має бути наповнена по вінця. В ній має знайтися місце для засмученого личка дитини, на якому ніхто не залишив свого поцілунку; застиглої самотности старця, який у галасі міста приречений на мовчання; розпачу вдови, яка дивиться на тіло свого чоловіка, прошите кулями біля свого ж будинку; раптової кризи наркомана; заляканого погляду людини, хворої на рак, гниючого тіла прокаженого, крику катованого…
Келія, не заповнена по вінця обличчями людського страждання, не є порожня. Людина в ній душиться.
Якщо серце самітника не є достатньо велике, щоб вмістити в собі сльози та кров світу, то не зможе відкритися і для Бога. Вона буде нечутливим місцем без чести.
Якщо в погляді монаха немає співчуття до людської біди, можна бути впевненим, що його очі не споглядають Господа.
Без огляду на те, якою мала би бути ця келія, у ній має бути місце для зустрічі, вона мусить стати загальним співслужінням.
Найсуворіша клявзура є найбільш відкритою на страждання братів.
Самотність буває правдивою тоді, коли є живою.
Є лише один спосіб, щоб «люди не плуталися під ногами». Достатньо перемістити їх до серця.
Справжній монах є не тільки відданий покорі й життю в тіні. Він також є фанатом братерства.
[1] Клявзура – частина монастиря, яка призначена виключно для перебування ченців чи черниць
[2] Сестра Марія, Lignes deforce de Bethléem.