Насамперед запитання вказує на свободу, яку пропонує нам Ісус. Коли Ісус запитав паралітика, чи бажає той одужати, Він по суті казав йому щось таке: “Я хочу подарувати тобі свободу від паралічу. Свободу, яку тобі цей світ дати не може. Свободу, яка може принести тобі звільнення від усього, що тримає тебе в полоні. Свободу, яка вибухає новими можливостями і потенціалом для життя. Це свобода, що походить від Бога, і лише Я можу дарувати її тобі”.
У вас, припускаю, може виникнути запитання, як Ісус усе це сказав, якщо Він поставив лише одне просте запитання. Хочу поділитися з вами, звідки в мене взялося таке припущення. Купіль при Витесді була добре відомим давнім місцем оздоровлення. Вона містилася в Єрусалимі, на північ від храму. Мало того, ця купіль збереглася до наших часів, і якщо ви поїдете до Єрусалиму, зможете побачити її на власні очі. Також, як стверджує історик Нового Заповіту Том Райт, там зцілювалися не лише євреї. Свідчення вказують на те, що багато неєвреїв вважали це місце святинею, що зцілює. На певному етапі вона була присвячена Ескулапу, якого в цілому стародавньому Середземномор’ї почитали як бога оздоровлення.
Купіль діяла так: люди з різними недугами збиралися там у надії чудесного зцілення. Загалом вірили в те, що перший, хто сходив у воду, коли зрушувалася вода, одужував. Тому кожного дня люди сиділи там в очікуванні. Проте на практиці святиня не була такою вже й дієвою. Купіль при Витесді декларувала можливість нової свободи, однак не сповняла цієї обітниці. Пройшли б роки, а ті, що сиділи там, могли й не отримати звільнення, якого так прагнули їхні серця.
Можна сказати, що щось подібне трапляється й у наш час. Пригадайте всі обітниці визволення, що дає нам світ, в якому ми живемо. Ними рясніють книги із самовдосконалення, телевізійні передачі, їх дають самопроголошені гуру, нью-ейдж філософії, політичні теорії тощо.
Проте не виглядає на те, що вони насправді здійснюються. Попри неймовірну кількість обіцяних “свобод” довкола нас усе зростає число людей, які перебувають в оковах страху, депресії, відчаю, узалежнення, відчуття беззмістовности життя і трагічної неспроможности налагодити взаємини з тими, кого, як ми кажемо, любимо найбільше.
Чудово, що Ісус, посланий Богом, приходить, аби дати нову свободу усім. Нову свободу жити, любити і служити. Сьогодні в силі Своєї воскреслої присутности Він продовжує приходити до тих із нас, які паралізовані в різний спосіб. Його запитання “Хочеш бути здоровим?” приносить із собою надію, що ми можемо жити без паралічу. Надію, що ми можемо визволитися від того, що тримає нас у полоні. Надію, що ми можемо літати знову. Надію, що ми віднайдемо втрачений голос і знову заспіваємо.
Виклик переміни
По-друге, запитання кидає нам виклик переміни. Безумовно, це стосувалося і паралітика. Чи справді він хотів залишити старий спосіб життя? Чи вже так звик до певних переваг свого стану, що глибоко всередині насправді не бажав змін? Зрештою в нього були люди, друзі чи родичі, які приносили йому необхідне, годували його і доглядали за ним. Йому не треба було самому відповідати за власне життя, інші повинні були робити це замість нього. Мабуть, за таких умов він мав певне відчуття комфорту. Бути зціленим означало б піднятися і знову взяти відповідальність за власне життя.
Зрозуміло, що Ісус хотів знати його думку. Чи хотів паралітик одужати, чи бажав і далі залишатися хворим? Якщо він бажав змінити курс свого життя від паралічу до радикально нової свободи, яку дарував йому Ісус, то мав відкритися до будь-яких змін, необхідних у цій ситуації.
Перша відповідь паралітика вказує на чималий спротив. Очікувалося від нього чіткого і конкретного “так”. Проте позитивна відповідь взагалі не пролунала.
Насправді він уникнув відповіді на запитання. Натомість виголосив цілий список виправдань за ситуацію, в якій перебував. “Відповів Йому хворий: Пане, я не маю людини, щоб вона, як порушено воду, до купальні всадила мене. А коли я приходжу, то передо мною вже інший улазить” (Ів. 5:7). Ці слова наводять на думку, що він намагається перекласти провину за своє важке становище на інших. Це їхня вина, оскільки вони не надали йому допомоги, якої він потребував.
Між паралітиком і нами можна провести дивовижні паралелі. Подібно до нього, ми також іноді не бажаємо змінювати ті речі, які можуть допомогти нам жити вільніше. Натомість нам більше подобається увага і симпатія, які ми отримуємо, розповідаючи про труднощі. Ми також чинимо спротив, не бажаючи відпустити старі моделі руйнівної поведінки, аби повернутися до здорових взаємин. Насправді ми не бажаємо заново взяти на себе відповідальність за життя уповні. Ми також час від часу граємо в гру під назвою “взаємні звинувачення”, замість узяти на себе відповідальність за безлад, в якому перебуваємо.
Це лише декілька з тих способів, за допомогою яких ми, подібно до паралітика, опираємося викликам до переміни.
Мені спадає на гадку один з болісних прикладів з власного подружжя. Упродовж багатьох років, коли усе відбувалося не так, як я хотів, я грав із Деббі в гру “знайти винного”. Я позбавляв її будь-яких виявів уваги, прихильности і деколи навіть своєї присутности. Коли вона запитувала, що трапилося, я зазвичай звинувачував її в усіх труднощах, які виникали між нами. Такий сценарій повторювався знову і знову, як заїжджена пластинка з жахливою мелодією. Його наслідки для наших взаємин нас паралізували б. Ми погрузли б у невисловленому гніві, ненависті і образі, смутку і печалі. Щойно тоді, як я захотів зупинити таку поведінку, взяти на себе відповідальність і прийняти виклик до змін, у наше життя почала пробиватися нова свобода.
Можливо, просто зараз ви почуваєтеся певним чином паралізованими. Сьогодні Бог запитує вас: “Бажаєш одужати?” Якою буде ваша відповідь? Чи готові ви перестати звинувачувати інших і взяти на себе відповідальність стати такою людиною, якою ви б хотіли стати? Словом, чи ви готові прийняти виклик до змін? Без чіткої і позитивної відповіді на це запитання ви не зможете відчути свободи, яку Ісус хоче подарувати вам.