Увечері того дня, застосовуючи нову тактику, я пережив один з найзворушливіших моментів у своєму житті. Дівчина, яка нині є моєю дружиною, побачила, що я вислизаю з її рук, і стривожилася. Ми мовчки їхали автом. Ширлі попросила мене, щоб я зупинився на узбіччі. Коли я загальмував, поклала мені руки на плечі й сказала:
– Боюся, що втрачаю тебе, але не знаю чому. Чи ти ще кохаєш мене?
У місячному світлі я побачив на її очах сльози.
Звичайно, вона не могла чути, як гупало моє серце, коли я виголошував свою промову на тему самотньої мандрівки життям. Того вечора наш зв’язок сягнув у своєму розвитку найвищої позначки, й невдовзі ми побралися. Як бачиш, я знову поставив Ширлі перед викликом, і вона зреагувала так, як я й передбачав.
Почуття, яке формує наше сприйняття стосунків, дуже важливе й глибоко закорінене в людській натурі. Вибач, що я повторююся, але ще раз мушу нагадати ось це правило: жадаємо того, чого не можемо здобути, а не шануємо того, від чого не можемо втекти. Ця закономірність є особливо характерною для любовних стосунків і, без сумніву, покажеться й у твоєму житті.
Я хотів би детальніше пояснити це, навівши кілька прикладів, й з цією метою дозволю собі звернутися до Джека Лондона, який описав авантюрне життя на Юконі. Одне з найвідоміших його оповідань називається “То Build a Fire” (“Розпалити вогнище”). Воно розповідає дивовижну історію про чоловіка, якого зненацька застала в дорозі снігова заметіль. Ударив сильний мороз і чоловік цей зрозумів, що може замерзнути. Аби врятуватися, він вирішив убити свою собаку, розрізати їй живіт, запхати руки всередину тварини і так зігрітися. Та пес відчув небезпеку й не дав себе впіймати.
Єдине, що залишалося чоловікові, – це підпалити кілька вкритих снігом гілок і кущів, що росли під деревом. Він мав у коробці лише три сірники. Чи вистачить цього? Адже через сильний вітер і вологість деревини розпалити вогонь було доволі складно.
Перші два сірники спалахнули й згасли. Чоловік не міг допустити, щоб третя спроба теж виявилася невдалою. Він повернувся спиною до вітру, склав долоні докупи й чиркнув останнім сірником. Поволі почав розгоратися невеличкий вогник. Чоловік з неймовірною турботливістю захищав полум’я від вітру й потрохи підкидав до вогню гілля. Його серце забилося швидше. Вдалося! Життєдайний вогонь зігріє його. Він житиме!
Раптом в гілках над головою чоловіка зашумів вітер. Дмухнув просто на невеликий язичок полум’я і погасив його. Останній шанс вижити було втрачено. Доведений до відчаю чоловік ліг на сніг і в повній тиші замерз.
Якщо ти ще не читав цього оповідання Джека Лондона, то, сподіваюся, невдовзі зробиш це. Воно не тільки пробуджує в читача бажання вижити, перемогти, а й чудово ілюструє нашу тему. Романтичне кохання нагадує той невеличкий вогник. Спочатку він дуже маленький. Навіть якщо в ньому і є потенціял, що може перетворити його на пожежу, все одно його слід захищати від вітру Ті, які стають занадто агресивними або впадають у відчай, можуть своєю поведінкою скинути на маленьке полум’я сніг. Це – найшвидший спосіб знищити те, що могло б перерости в прекрасний зв’язок.
ПЕРЕДУСІМ ПОВАГА
Коли один з партнерів починає побоюватися, що його можуть покинути, у взаєминах настає зворотний момент. Відтак він починає нарікати на поведінку своєї дівчини минулого вечора або висловлювати претензії, що йому не приділяють достатньо уваги. З часом цей партнер також розпочинає стежити за тим, хто заходить і виходить з її помешкання. Такі дії блискавично гасять романтичні вогники, які могли б розгорітися великим вогнищем кохання. Тому слід зрозуміти ту роль, яку в романтичних стосунках відіграє повага. Вона є незамінним паливом для підтримання вогника романтичної любови.
Я чув про одного молодого чоловіка, який не звернув уваги на це просте правило. Він був сповнений рішучости здобути прихильність дівчини, яка навіть не хотіла на нього дивитися, і вирішив, що дорогу до її серця йому відкриють листи, тож щодня став писати й надсилати їй любовні послання. А оскільки вона не відповідала, то він просто почав писати ще більше – по три листи щодоби. Хлопець написав їх близько сімдесяти – і дівчина вийшла заміж… за листоношу.
Подібних помилок припускаються люди в усіх географічних широтах. Вони завчасу розповідають про свої надії й мрії потенційним партнерам. Розлучені теж потрапляють у цю пастку – особливо самотні жінки, що потребують чоловіка. Кандидати на чоловіка трапляються дуже рідко. А ось приклад, який підтверджує цю тезу:
“Я нещодавно розлучився з дружиною, й у мене виникла незвичайна проблема. Сподіваюся, що ви мені допоможете. Жінка, з якою в мене було одне побачення, зателефонувала до мене, перш ніж я встиг запросити її на друге. Вона запитала, чому я не телефоную до неї. А після нашої другої зустрічі стала телефонувати до мене майже щодня, запрошуючи на обід або розповідаючи щойно прочитану веселу історію, бо подумала, що мені вона теж сподобається. Найдивовижніше, що за тим самим сценарієм почали розгортатися події й тоді, коли я домовився про побачення з иншою жінкою. Якщо така поведінка є чимось типовим, може, мені не слід було розлучатися? Як мені уникнути тих страшних побачень і почати вести приємне товариське життя?”
Хіба ж це не очевидно? Жінки, з якими домовлявся про побачення цей чоловік, одразу вирушали в погоню за ним, як зграя псів за кроликом. І можна було передбачити, що його природною реакцією буде втеча. Якщо жінка хоче, щоб чоловік залишився з нею, просто не слід зазіхати на його територію. Натомість треба глибоко вдихнути й дозволити подіям розгортатися власним плином.