Доволі часто я зустрічаю людей, які стверджують: «Що ж, особам у такому стані вже нічого не можна вдіяти». Однак якщо ми задумаємося над цими словами глибше, то помітимо, що це лише вигідне алібі, виправдання лінивства, бездіяльности, байдужости, капітуляції перед станом справ, який видається незмінним. Однак цей стан справ можна виправити, для цього достатньо лише краплину доброї волі та зацікавлення.
Незалежно від того, про яку пропозицію йдеться, спробу введення нових рішень відкидають з допомогою легкої та облудної відмови: «Це неможливо. Це не вдасться. Це чиста утопія. Ми не зможемо це реалізувати».
Не дозволяймо комусь нас ошукувати: деяких справ не вдасться зробити, тому що… ніхто не хоче їх робити. Бо це вимагає зусиль, бо треба ризикувати, бути відповідальним, треба задіяти фантазію. Напевно легше іти далі (а точніше, стояти на місці), використовуючи одні й ті самі схеми, рухатися одним і тим самим шляхом.
Часто «відповідальні особи», які опікуються старими, виявляються старішими й інертнішими, аніж їхні підопічні. У цьому випадку старість, незалежно від віку, є непрощенною провиною, бо вона свідчить про рутину, обважнілість, відсутність запалу, небажання проявити бодай найменшу ініціятиву і фантазію.
І саме тому можна постійно побачити понурі будинки престарілих, в яких особи похилого віку залишаються наодинці зі собою. Понурі, пригнічені, мовчазні, зі сумними обличчями, на яких можна прочитати хіба що меланхолію. Отак. Бо хтось вирішив, що «не можна нічого вдіяти».
На щастя, з’являється людина, обдарована бодай крихтою вразливости, яка не погоджується на такий стан справ, має якісь ідеї, пропонує щось нове, нетипове, вміє ввіткнути палицю в мурашник рутини і звичок, організовує екскурсію, яка видавалася «неможливою», організовує ігри, якими старі люди – згідно з поширеним стереотипом – зовсім не цікавилися, а тепер не можуть від них відірватися. Під час цих ігор старі люди розмовляють, розповідають історії, діляться досвідом, співають. І раптом виявляється, що важкий клімат зник, вже ніхто не нудьгує, а довкола відчувається життя.
Треба було так небагато… Просто голосно заперечити чиюсь думку про те, що «нічого не вдасться вдіяти» з цими особами, з їхніми обмеженнями та хворобами.
І досить цього «небагато», щоб почати змінювати запліснявілу ситуацію, змінити перспективи, помітити нові можливості.
Таку радикальну зміну також можна зробити щодо урочистостей. Всі звикли думати, що такі імпрези організовують люди ззовні. І так, наприклад, з нагоди Різдва розпочинається лавина подібних зустрічей. Запальний хоровод хорів, оркестрів, виступи шкільних гуртків, відвідини поетів та жалісливих тітоньок, які привозять торти та різноманітні солодощі… Все це впродовж кількох днів, які спричиняють перенасичення і тугу за спокоєм і домашньою їжею.
В якийсь момент хтось подумає: чому б не організовувати урочистості, під час яких старі люди могли би бути активними учасниками, а не пасивними глядачами (які мають обов’язок постійно їсти та аплодувати, коли їм подадуть знак)? Чому б не організувати урочистості, під час яких саме старі люди могли б співати, грати у виставах та на інструментах (хоча б на губній гармоніці), веселити інших, розповідати історії, читати вірші (я знаю 90-річних, які спроможні рецитувати навіть довгі поетичні твори, вивчені ще в школі, не забуваючи жодного слова, не обминаючи жодної коми), виступати в скетчах чи пародіях.
І так можна перейти від імпрез для старших людей до імпрез старших людей. Це величезний поступ, перемога над отяжілістю, пасивністю, залежністю від інших. Цей поступ дає змогу бути спонтанними, по-справжньому радіти, бути природним, енергійним та усвідомлювати, що ти все ще спроможний щось робити.
Не важко помітити, що старші люди безвільно піддаються багатьом речам, які для них роблять інші. Насправді ж людям похилого віку потрібне заохочення, підтримка, вони хочуть бути «творцями», а не лише «споживачами».
«Деякі речі в нас неможливо реалізувати», – оголошують вирок ті, хто пишається своїм досвідом (от тільки він чомусь подібний на лотерейний білет, в якого минув термін дії). Пізніше з’являється хтось без досвіду, хто не знає, що ці речі «неможливо реалізувати», береться за роботу і постійно вигадує щось нове. Тоді виявляється, що не лише можна, а й треба робити щось подібне, і було б злочином занехаяти ці речі. І тоді стає зрозуміло, що будинок престарілих цілком можливо перетворити з убогої і понурої приймальні до тамтого світу в сонячну станцію, з якої можна вирушити на пошуки ще не знаного виміру життя.
А т. зв. експерти нехай хоча б придивляються… якщо не мають нічого ліпшого до роботи.