Потреба ніжности

Все, що я розповів у попередньому розділі, можна звести до такого твердження: старіти треба в надії. Однак варто додати: старіти треба в любові.

Старій людині потрібне приязне оточення, стосунки, девізом яких є людяність, потрібен сердечний клімат, особи, які зуміють проявити їй свої почуття.

Але й цього не досить. Треба додати надії, а також вирішального складника – ніжности. Стара людина болісно відчуває зворушливу потребу в ніжності. Лише завдяки їй може заквітнути почуттєва пустеля старої людини, якій вдасться уникнути страшного голоду, що спустошує і ослаблює серце й душу.

Тому в контактах зі старими людьми треба першому проявляти ніжність. У таких випадках дотик набуває особливого значення, і його не можна оцінювати з допомогою анахронічного та підозріливого моралізму, в якому немає нічого євангельського. Люди похилого віку інстинктивно шукають контакту з рукою, яка проявила б їм свою приязнь та симпатію, інтенсивну участь в їхній історії, зацікавлення їхніми проблемами, побоюваннями та сумнівами. Стара людина ніби волає про пестощі, щиру посмішку, зичливий погляд.

Увечері одного дощового дня старенька жінка, якій вже було за дев’яносто і яку я знав як особу стриману, віддалену, а часом навіть затяту, раптом дуже здивувала мене своїм проханням. Я ніколи навіть не міг припустити, що почую таке прохання від неї:

– Отче, чи можна вас про дещо попросити?

– Слухаю вас…

– Ви тільки не майте мені це за зле…

– А про що йдеться?

– Будь ласка, поцілуйте мене!

В обладунках вдаваної шорсткости, конфліктности з’явилася щілина, з якої раптом вилинуло невгамовне бажання поцілунку. Потреба ніжности, щоб прогнати свій страх перед ніччю. Я міг би навести сотні подібних епізодів.

Лише ніжність спроможна розбити шкаралупу самотности, яка часто душить стару людину. Коли ми говоримо про самотність, то треба усвідомлювати, що вона є однією з найдраматичніших і справжніх хвороб старости.

Повернімося до початку наших роздумів. Треба переконатися в тому, що стара людина, навіть якщо вона недочуває, недобачає, і нам видається, що вона мало що розуміє, насправді чудово сприймає насамперед мову підтекстів, жестів і ніжности. Похмуре обличчя, відсутність посмішки, байдужа постава тіла, жести нетолерантности та нетерплячости – все це може загасити і так бліде сонце старої людини.

Одна жінка, віднедавна підопічна одного з будинків престарілих, зізналася мені: «Я добре тут почуваюся, мені забезпечують опіку, лікування, допомогу, однак мені не вистачає чогось більшого». Тобто: маю все і нічого поза тим.

Часто мені трапляється ставити собі запитання про значення цього «чогось більше», відсутність чого спричиняє стільки прикрощів? Зазвичай ми вважаємо, що достатньо запевнити комусь постійну опіку. Тимчасом треба дійти до міри любови, яка завжди є безміром, надміром, «кроком далі». Саме «чимось більше».

Я переконаний у тому, що лише оце «щось більше» поліпшує якість життя. Хоча оце «більше» не було раз і назавжди визначене, і його треба відкривати день за днем.

«Задарма»

Завжди знайдеться хтось, хто поставить мені дурне запитання (я звик вимірювати інтелектуальний рівень людини не на основі її здатности давати відповіді, а на вмінні ставити властиві запитання): «Що ви сподіваєтеся отримати, працюючи в середовищі людей похилого віку?»

Якщо існує якесь місце, в якому треба діяти із захопленням, інвестуючи увесь потенціял розуму, серця та вразливости, не зважаючи на результати, не турбуючись про підрахунок здобутків і втрат, то це саме середовище людей похилого віку. Тут дуже виразно видно, чи хтось шукає особистого зиску і похвал, чи ж справді турбується про добро інших.

Пунктом виходу та основним напрямом, який потрібний для того, щоб присвятити себе роботі для осіб третього (і четвертого) віку є безкорисливість. Йдеться про те, щоб працювати «задарма». Нічого не очікувати. Віддати зі себе все, не очікуючи нічого взамін.

Цю часом невдячну, непопулярну роботу, яка не завжди дає виразне задоволення, треба любити, бо вона означає давати потіху, не очікуючи втішання і вдячности. Якщо хтось хоче дізнатися, якою є конкретна дійсність, в яку треба занурити руки і ввіткнути… носа, повинен піти до будь-якого відділення будинку престарілих між 7-ю і 9-ю годинами вранці, і тоді він зорієнтується, який тип тілесної літургії там відбувається… Наприкінці дня, котрий минає за звичайними заняттями, які не викликають особливого ентузіазму, щоденними покірними послугами, складається враження, що нічого великого і особливого не було зроблено, а сили і час було витрачено марно. Однак наступного дня все починається заново, з таким самим ентузіазмом та завзяттям.

Я знаю монахинь, які часто повторюють слово «безкорисливість», проте коли виникає потреба працювати в будинку опіки для людей похилого віку, вони просять настоятельку, щоб їх призначили в інше місце, бо раптом відчувають покликання до душпастирства, апостольства, служіння бідним. Так ніби служінню старим людям не варто присвячувати своє життя. Так ніби старість – незалежно від економічних можливостей – не є однією з найбільш крикучих форм убогости, а в деяких випадках – навіть злиднів.

Так, середовище осіб похилого віку постійно залишається обділене увагою (а я вперто продовжую вважати працю в такому середовищі одним із важливих вимірів апостольства). Молоді «сили», які постійно базікають про безкорисливість та солідарність, обирають інші заняття. Праця з людьми похилого віку не заспокоює їхніх амбіцій. Виглядає на те, що ці особи радше шукають особистого задоволення, аніж готові взяти на себе відповідальність за серйозні обов’язки. У служінні старим людям вони не відчувають самореалізацїї. І мріють про імлисті та неправдоподібні горизонти. Постійно шукають досвіду, який розпалював би їхній ентузіязм.

Я розумію, що дехто може обуритися, тому визнаю, що дуже боюся осіб, які здійснюють таке служіння «з любови до Бога». Під цим формулюванням приховується поведінка, в якій помітне відчуження, суворість, невразливість і навіть жорстокість. А старим людям потрібен хтось, хто опікуватиметься ними з ентузіязмом, захопленням, глибокою мотивацією. Старі люди довіряють лише тим, хто допомагає їм із любови (якщо хтось вбачає в цьому ще й надприродні мотиви, то ліпше для нього). Тому потрібні люди, які вірять у те, що служіння старим – це не лише важливе завдання, а й святе.

Безсумнівно, робота в шпиталі більш безпосередньо дає відчути задоволення, вона дає відчути вдячність та перспективи.

Я часто розмовляю зі старшими людьми, які щодня бачать у мені когось іншого: лікаря, адвоката, фармацевта, сусіда, сантехніка (на разі ще ніхто не сплутав мене з ветеринаром…).

Якось у неділю, перед Літургією, я доволі довго слухав одну енергійну стареньку, яка вирішила розповісти мені «найсвіжіші новини» щодо своїх хвороб, а також родичів, які щось давно її не провідували (вона вже встигла забути, що син і невістка відвідували її попереднього дня), а також про інші справи, що не мають духовного характеру. В якийсь момент я зорієнтувався, що пора починати Літургію і побіг до захристії. Та я встиг почути крик моєї співрозмовниці: «Ото невихований! Побіг, і навіть не попрощався… Так ніби я не існую…».

Так, часом може видаватися: те, що ти робиш для старих людей, пропадає в безодні. Видається, що вони забувають все через кілька секунд. Однак попри все це, я переконаний у тому, що існує інша сфера пам’яті. Це пам’ять серця, де кожен жест делікатности, кожна хвилина подарованого часу, дрібка уваги, посмішка, прояв поваги записані назавжди.

Все марно? Якщо хтось наважується дати таку поверхову оцінку, він навіть не усвідомлює, що коли йдеться про старих людей, то ніщо не буває марним. Однак треба вміти відкидати такі думки, не очікувати помітних результатів, негайного задоволення і вдячности, вираженої в словах. Тоді можна помітити, що те, що видається непотрібним, насправді важливе і навіть необхідне. Я хочу сказати: не сподівайтеся нічого, і тоді матимете все. Старим людям треба допомагати без калькуляції та сумнівів. Треба цілковито віддатися справі.

Попередній запис

Все почалося з однієї суперечки...

Наступний запис

Обов’язок вигадування