Позаяк Отець є джерелом блаженства для Сина, з цієї невдержимої любови до Сина Він сотворив усю позабожественну реальність. І Він призначив їй повернутися до Себе через Сина: “жадаючи бути жаданим і люблячи бути любленим”[1].
У втіленні Син прийняв людську плоть. Він став людиною, мікрокосмосом. Він використав матерію як носій божественного. Він долучив Себе не просто до людства, але й до всесвіту, в якому перебуває людство і частиною якого є людство. Він об’єднав “матеріял” всесвіту зі Своєю Божою Особою, і так очистив, відкупив її, підніс настільки, щоб вона поділяла Його життя.
Через преображення Він уславив космос. Через вознесення Він наснажив його Своєю живою присутністю. Бо воскресле й уславлене тіло Христове не живе “десь там” – тепер воно живе тут, іманентно всюди в цьому всесвіті, діючи в ньому, щоб урешті-решт привести його до остаточного звершення. Ні, Христос не вознісся “кудись угору”, в якесь окреме, відмежоване місце. У Своєму воскресенні Христос об’єднав землю і небесні сфери, світ євангельських єрархій з чуттєвим світом. Відновивши повноту всесвіту через єдність у Собі, тепер Він віддає його Своєму Отцеві. Саме це означають слова: “Возсів назавжди по правиці Бога”.
“Перша людина Адам став душею живою, а останній Адам – то дух оживляючий” (1Кор. 15:45). “Сповнивши для нас Твій задум спасення, і злучивши земне з небесним, о Христе наш Боже, Ти зі славою вознісся, не покинувши нас, а залишився з нами навіки і воскресив усіх, хто любить Тебе, сказавши їм: “Я ж з вами: ніхто не має сили проти вас”.[2]
Те, що правдиве щодо Христового матеріяльного тіла, правдиве і щодо матерії загалом. Христос, в Якому було сотворено все, цілковито присутній у цілому всесвіті як найвища мета. Тому творіння є частиною історії спасення. Христос, Боголюдина, об’єднує у Своїй божественній Особі Бога і землю, невидиме й видиме, вічне й дочасне, Безконечне й конечне. Саме в Христі творіння знаходить свою мету й обоження.
У творінні ми споглядаємо, як у дзеркалі, світло Божого лиця; ми дивимося на Його видіння. Бог присутній повсякчас, і Він невпинно здійснює Свій космічний акт, поки все творіння не сягне досконалости і преобразиться “від слави в славу” у день парузії.
Слово sophiа, або свята Мудрість Божа наповнене глибоким почуттям і відображає внутрішню красу світу. Бог повсякчас удосконалює світ, людину й матерію, бо Він дав їй силу уподібнитися до Нього. Немає різниці між творінням та обоженням. Земля освячена вже самим актом творіння. З погляду східного богослов’я, навіть якби первородний гріх ніколи би не трапився, відвічне Слово Господа личило б людині достоту так само.
Тому творіння є об’явленням і виявленням Бога. Людина є первосвящеником подяки, трепету і захвату. Там, де є захват, існує й ex-tasis, вихід за межі себе, рух до іншого. У цьому випадку це рух до Бога як спізнаного у творінні.
Захват – це повернення любови. Людина, мікрокосмос, повертає увесь всесвіт Богові через своє священство. Захоплюючись всесвітом і досліджуючи всесвіт, людина знову сотворяє й освячує його. Людина не є істотою, відокремленою від решти творіння. Вона, через саму свою природу, пов’язана з рештою всесвіту. Це поняття космічного виміру людини завжди присутнє в нашій духовності і найбільше в богопочитанні. Християнин, за вченням Отців, – це людина, яка палає любов’ю до цілого творіння, людини, птахів, тварин. Така людина не може побачити чи пригадати істоту без сліз в очах, через глибоке співчуття, яке проймає її серце, серце розчулене, яке вже не здатне терпіти побачені чужі страждання чи дізнаватися про них, навіть коли істоті буде завдано найменшого болю. Саме тому людина ніколи не перестає молитися і за тварин, і за ворогів віри, і навіть за тих, хто чинить їй зло, просячи, щоб їх було збережено й очищено. Вона молитиметься навіть за рептилій, зворушена безконечним жалем, що панує в серцях тих, хто єднається з Богом.[3]
Святий Григорій Ниський називає Божу присутність у світі “музичною гармонією”, через яку людина може пізнати непізнаване, побачити невидиме і торкнутися недоторканного. Християнин обіймає увесь світ, хоча й розладнаний гріхом, щоби він преобразився в ньому через благодать. Божественні промені пронизують увесь сотворений всесвіт і через творіння людина приходить до єднання з Богом і об’єднує всесвіт з Богом. “Світ сотворено з нічого самою Божою волею – таке його походження. Його було сотворено для участи в повноті божественного життя. Таке його покликання. Він покликаний зробити це єднання реальністю у свободі, у вільній гармонії сотвореної волі з волею Господа. Це тайна Церкви, що невід’ємна від творіння”.[4]
[1] Св. Максим Ісповідник, De Ambiquis, PG XCI, 1260 С.
[2] Кондак Вознесення.
[3] Св. Ісак Сирійський, “Mystic Treatises”. 10. Lossky, p. 112.
[4] Lossky, р. 112.