За думкою святого Григорія, Різдво є святом “пересотворення”. На початку Бог сотворив землю, зорі, дерева, тварин і людину. Людина є вершиною цілого творіння. Коли людина упала в гріх, усе творіння в ній упало разом з нею. Ворота раю було зачинено. Через втілення Сина Божого творіння преобразилося, і рай дістав новий смисл.
Виявлення Бога в плоті не є статичною реальністю. Це акт любови, а отже й динамічний акт уділення життя та обоження світу. Якби Бог мав стати людиною і прийти в плоті, усьому творінню личило б лише одне: прийти, привітати Його і засвідчити свою подяку за це пришестя.
Віру не висловиш формулою. Радше, це свято зачудування діянням Божим і радість від Його спасенної любови. Ікона Різдва власне і є таким висловленням подяки й радости. Видається, що на ній саме Марія передусім і найбільше сповнена захвату й почитання. Будучи “відновленням всіх народжених на землі” і “новою Євою”, вона є також екстатичною подякою Богові. Її зображено посередині ікони. Ціле її єство зосереджене на Богові, а очі спинилися на Йосипі. Йосипа зазвичай зображають у дальшому кутку, спантеличеного і збентеженого. Ці події недосяжні для його розуміння. Марія лагідно дивиться на нього. Видається, що вона застерігала його про отого старого чоловіка позаду, який заступає диявола невіри.
Угорі ікони є біле коло. Воно заступає Отця, з якого промінь світла спадає на Дитя. Цей промінь – Святий Дух, Який зійшов, щоби показати Сина в яслах. На тлі – чорна печера, що символізує тривожний і грішний світ, який Христос прийшов очистити і спасти. Повитуха і чаша для миття повідомляють, що в Христі Бог дістав повну та реальну людську природу. Віл і осел стоять біля Господа Ісуса. Це сповнення пророцтва Ісаї: “Віл знає свого власника, а осел ясла пана свого” (Іс. 1:3).
Мудреці і пастухи репрезентують людство у всіх його соціяльних та інтелектуальних верствах та проявах. Бог існує для людини, для всіх людей, попри статус, колір шкіри чи расу. Зірка репрезентує небесний всесвіт; ангели – духовних істот. Усе творіння радіє і наче співає разом словами празничного богослуження:
- Христос народжується – славте!
- Христос із небес – зустрічайте!
- Христос на землі – бадьортеся!
- Співай Господеві, вся земле,
- І весело заспівайте, люди,
- Бо Він прославився! (Різдвяна утреня)
Звернімося до святого Івана Золотоустого, який висловлює думки й почуття, що мусять заполонити пашу свідомість, коли ми будемо споглядати тайну Різдва: «Що Христос мусить померти, будучи людиною, природно для людини. Але, будучи Богом, Він мусів мати бажання стати людиною, і зволив принизити себе так, що це годі уявити й осмислити, і це дійсно найбільше вражає і дивує нас. Відчуваючи цей захват, апостол Павло, неначе в зачудуванні каже: “Тайна побожности – велика: Христос явився в тілі”. Переважно з цієї причини я люблю і шаную цей день. Господь, загорнутий у пелену, лежить в яслах; справді це видовище незвичайне й чудесне!»
Ми готуємося до святкування тайни появи в плоті Бога сорокаденним постом, вшановуючи предків Христа і тих, хто чекав на Його пришестя – пророків, і духовно оживляючи в пам’яті разом з Його святою Матір’ю останні години самотности, які довелося пережити світові.
Усю людську драму буття репрезентують волхви, мандрівники й пілігрими. Вони шукають Бога. Вони прийшли здаля, у невіданні й замішанні; упізнавши Христа й поклонившись Йому, вони вертаються до рідного краю, сповнені радости й почуття безпеки.
З появою Бога в плоті “круговий рух любови” у Пресвятій Тройці завершився в людині. Людина повернулася до раю, звідки почалося її вигнання й мандри.
Тема, що пронизує ціле святкування, така: внутрішня подорож душі космічна й екзистенційна. Вона реалізується в єднанні неба й землі, матерії і духа. Подорож душі до Бога – це вічний процес зміни, перетворень і рух до остаточної досконалости.
Християнський оптимізм має свої корені в цій тайні. Через Христа людина завжди знайде дорогу від омани до мудрости, від зла до добра. Людина досягне обоження через це єднання з Богом і вічно втішатиметься блаженством раю. Святом появи Господа в плоті є перша пісня “Поверненого раю”:
- О диво, наша людська природа поєдналася з Богом!
- Нині початок Того, хто не має початку!
- Нині Слово Боже стало плоттю!
- Сили небесні веселіться!
- Земля і весь люд танцюйте разом з радости! (Вечірня Різдва)
Хай яким подивом і трепетом сповнює нас ця тайна, наше серце пройняте безмежною втіхою й радістю, тому що нам було дано Сина Божого. Він об’єднався з нами, і ми дізналися про нашу нову гідність у цій спільності любови з Ним. Він присутній тут, щоби піднести нас і привести до Отця. Ця щедра любов Божа закликає до любови взаємної – цей дар спонукає нас дарувати себе:
- Чим Тобі, Христе, віддячимось за те,
- Що Ти задля нас з’явився на землі як людина?
- Кожне бо створіння, що Тобою постало,
- Воздає Тобі подяку:
- Ангели – співання, небо – зорю,
- Мудреці – дари, пастухи – сповіщення чуда,
- Земля – вертеп, пустеля – ясла,
- А ми – Матір-Діву.
- Споконвічний Боже, помилуй нас! (Різдвяна утреня)
Упродовж цілого різдвяного тижня повторюють чудову пісню, витвір Романа Солодкоспівця. Розповідають, що її Пресвята Богородиця проказала йому в особливому видінні. Цю пісню завжди співали не тільки в церквах, але й за столами візантійських імператорів, і співають тепер за столами наших християнських сімей:
- Діва сьогодні Предвічного родить,
- Земля вертеп неосяжному приносить,
- Ангели з пастирями славословлять,
- А мудреці за зорею подорожують,
- Бо задля нас народилось Дитя – Предвічний Бог. (Навечір’я Різдва)
Христос зійшов на землю, щоби стати світлом у темряві цього світу. Його Різдво осяває цей світ. Таємнича віфлеємська зірка показує це сяйво в темряві небесної широчіні. Це осяйний символ “несотвореного світла”, що зійшло на ціле творіння. Темрява невідання пронизана світлом знання, і тепер людина може просвітитися і піднестися до джерела світла й життя.
Таємниче світло тепер ллється на все творіння і всіх істот. Воно веде царів; смиренні пастухи купаються в його сяйві. Через нього печера нагадує вогняну колону, яка вела Ізраїль через пустелю в Обіцяну землю. Христос народився в хліві, у земній печері, таким способом наголосивши на зішесті в темряву землі, у темряву ночі. Через це зішестя Він став Світлом світу.[1]
Природно, що Матір Божа присутня й діяльна в цих подіях. Як пише Гоголь, Марія є “містичною печерою, в якій небеса зійшли на землю: коли небо стало печерою, а печера стала небом”. Як і ми, вона поклоняється і дивується; молиться і роздумує. Усе сказане про Сина зачудовує Матір, яка “пильно зберігала все це в своїм серці”:
- Чому дивуєшся, Маріє?
- Чому жахаєшся того, що в тобі?
- – Бо я народила в часі Предвічного Сина, – відповідає вона.
- Як же то я – дівиця народжую сина?
- Хто коли чував про безсімейне народження?
- Коли Бог хоче,
- То міняється і лад природи, як написано.
- Христос народився,
- Щоб піднести упалий колись образ. (Собор Пресвятої Богородиці, утреня)
Побачивши всі ці чудеса, ми глибоко відчуваємо власну неспроможність висловити людськими словами це диво любови:
- Тому, що не маємо сміливости
- Задля великих гріхів наших,
- Ти, Богородице Діво,
- Народженого від тебе благай,
- Бо вельми могутня молитва Матері
- До милосердя Владики.
- Не погордуй благаннями грішних, Всечиста,
- Бо милостивий і спасти може той,
- Хто й страждати за нас ізволив. (Навечір’я Різдва, час шостий)
Мабуть, корисно буде стисло порівняти візантійський і латинський вияви почитання. Візантійська побожність розмірковує про божественний аспект містерії Христа. Латинська побожність схильна наголошувати на Його людськости. Друга має своїм об’єктом Ісуса, Сина Марії; перша безпосередньо звертається до Вічного Сина Отця. На Різдво Схід читає Євангеліє поклоніння (див. Мт. 2:1-12); Захід більше роздумує про новонароджене немовля. Це два аспекти однієї неосяжної реальности. Західна постава пробуджує побожність, позначену лагідною близькістю; східна постава надихає до трепетного поклоніння. Разом вони формують прекрасно врівноважену поставу побожного страху й трепету перед величчю Божою, поєднаною зі скромною і дитячою любов’ю.
Під впливом такої ментальности Різдво в Римській Церкві набуло мальовничого характеру: прекрасне мале Дитя, оточене тваринами й птахами в ідилічному середовищі. Для Візантійської Церкви – це свято, що синтезує всі аспекти любови Бога, Який посилає Свого Єдинородного Сина, щоб через Його кенозис світ повернувся до Отця. Візантійське Різдво у своєму мистецькому вияві має мало спільного з фотографічним характером латинського, але саме це різноманіття в єдності робить Христову Церкву на землі такою барвистою, такою по-людськи привабливою й багатою.
[1] Візантійський аскетизм вважає, що спасення людини безпосередньо пов’язане з часткою, яку має особа в цьому божественному самоприниженні, цьому божественному “сходженні”, самопожертві і смиренні. Це “кенотичне” життя пов’язане з мирним опором або навіть відсутністю будь-якого опору перед стражданнями, війною й насильством.