Біблія – це книга, що на свій лад розповідає нам про певний історичний період, пережитий певною громадою людей – євреїв, на певній території – у Палестині, чи загалом на Середньому Сході. Але якщо б вона зводилася лише до цього, вона становила б інтерес лише культурного характеру для вчених у ділянках з історії, археології, етнології, релігієзнавства і т. д. Це минуле, натомість, виявилося надзвичайно плідним для майбутнього; у ньому відбулися події і пролунали слова, що мають вічне значення, вічну вартість. Адже це був час, коли сам Бог із власної ініціятиви відкрився перед людиною, аби започаткувати з нею приязнь і спільність життя, що хоч має перевищити межі життя сьогочасного, проте починається вже відтепер і має надзвичайну вагу і значення вже для цього життя – такого хиткого й непевного, повного нерозгаданих і тривожних запитань, життя, розшарпуваного різними внутрішніми й зовнішніми, індивідуальними та колективними конфліктами, сповненого надій та ілюзій, зневір і розчарувань.
У ці реалії, з яких утворене щоденне плетиво нашого життя, надзвичайно тактовно, мовби на кінчиках пальців, вступає Бог, не бентежачи й не лякаючи людини й не приголомшуючи її величавими виявами Своєї всемогутности. Ще перед будь-якою окремою правдою стосовно відносин між Богом і людиною більшої чи меншої ваги Біблія показує нам, власне, як Бог входить між людей, в їхню історію, в їхнє життя, пропонуючи Свою приязнь і Свою підтримку з особистим, абсолютно безкорисливим зацікавленням; це є одна особа, що зустрічається з іншою особою, аби взаємно запізнатися і вирушити в спільну подорож. Об’явлення – це не сукупність правд віри, що їх необхідно вивчити, доповнюючи ними ті, що ми вже знаємо з різних наук чи з нашого досвіду. Метою об’явлення є передусім зустріч з однією Особою – з Особою, що не демонструє відразу всіх Своїх якостей та атрибутів, як цього ми, мабуть, очікували б від Бога, а цікавиться конкретним становищем Своїх співрозмовників, які, власне, з цієї зацікавлености відчують, ким є той Бог, що звертається до них. Так було з Авраамом, так було з євреями, засудженими до примусової праці в Єгипті чи засланими до Вавилону, – це лише найбільш відомі і значущі приклади.
У кульмінаційному моменті об’явлення Христос ще раз зверне увагу Своїх вірних, уособлених у тому часі апостолами, на цю фундаментальну особливість відносин, що їх Бог забажав установити з людиною: «Ви – друзі Мої… Я вже більше не буду рабами вас звати… А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця» (Ів. 15:14-15). Мовою Івана ці слова виражають повне виявлення людині всього плану спасіння, замисленого і здійсненого Богом.
Отже, об’явлення починається безкорисливою Божою ініціятивою, в якій присутні всі три божественні Особи. Воно йде далеко далі, аніж звичайне словесне спілкування, намагаючись охопити повністю всю особу в щирій приятельській зустрічі, аби дарувати їй нове життя.
Божі діла і Боже слово
Оскільки Божий замисел полягає у встановленні життєвих приязних стосунків з людиною, то, звісна річ, таке об’явлення вимагає «історії». Для отримання чи вивчення якихсь теоретичних знань історія не є необхідна, а от щоб нав’язати приязнь, без неї не обійтися. Товариша не пізнають, розгорнувши його паспорт, а лише проводячи з ним час, стежачи за його поведінкою в різних обставинах; його неможливо глибоко пізнати лише за одну зустріч, а тільки з часом – і це, власне, тому, що тут мова йде про щось, що стосується не лише нашого розуму, а охоплює всю нашу особу, наше життя. Тільки з часом можна налагодити справді глибоке взаєморозуміння; із пережитих спільно досвідів – болісних чи приємних – витворюється той особливий спосіб спілкування і взаєморозуміння, що властивий саме для цих відносин і що може бути навіть таємничим і недоступним для інших, хоч у ньому використовують відомі всім слова.
Саме тому Бог вибрав історію як середовище та середник Свого об’явлення. Це означає, що Бог об’явив Себе окремим особам, саме тій, а не якійсь іншій визначеній групі людей, саме в тій, а не в якійсь іншій визначеній місцевості, і саме в тому, а не в якомусь іншому періоді часу: адже події не відбуваються «загалом». У цьому історичному об’явленні першою Божою дією було обрання і запрошення, звернене до окремої особи, а з часом – і до цілого народу. Саме це було першим Божим жестом і першою ласкою, зробленою людині. Для нашої модерної логіки мислення, базованої на принципі рівности, таке обрання однієї лише людини (Авраама) і одного лише народу (євреїв) з-посеред усіх інших може видатися несправедливим. Та це хибне судження, і сама Біблія подбала про те, аби його скоректувати, подаючи цей Божий «вибір» у правильному світлі. Упродовж усієї історії спасіння не існувало ані одного випадку, коли Бог обрав би якусь людину, не підпорядкувавши цей вибір Своєму замислові спасіння, призначеному для всіх. Починаючи від першого обрання, обрання Авраама, Бог уже об’являє, хоч тоді ще не зовсім зрозуміло, що метою цього вибору є «благословення», яке через потомство Авраама має охопити всі народи землі (Бут. 12:3). Подібно буде і з усіма іншими людьми, «обраними» для посередництва між Богом і людиною (наприклад, Мойсеєм, суддями, царями, пророками, апостолами). Те саме слід сказати і про Ізраїль як народ: його вибрано з огляду на певну місію, яку він мав виконати для всіх людей, репрезентуючи на конкретному історичному рівні те, що Бог запланував здійснити на рівні остаточного спасіння всіх людей. Від найдавніших часів книга Второзаконня виразно декларувала ізраїльському народові: «Не через численність вашу понад усі народи Господь уподобав вас та вибрав вас, бож ви найменші зо всіх народів, але з Господньої любови до вас, і через додержання Його присяги, що присягнув був вашим батькам, Господь вивів вас сильною рукою, і викупив тебе з дому рабства, з руки фараона, царя єгипетського» (Втор. 7:7-8). Божі вибори є абсолютно безкорисливі й вільні, вони зумовлені виключно Його любов’ю і мають на меті спасіння всіх людей, а не створення якоїсь вищости, а поготів домінування одного народу над іншим. Цього обрання одного народу вимагав історичний характер об’явлення в певному періоді часу, проте його призначення мало поширитися на всі народи з приходом Христа, Який скличе всіх людей зі Сходу і зі Заходу засісти за трапезу спільного для всіх Отця. Сини Авраама за тілом зостануться назавжди первинними адресатами цього покликання, щоб згодом утворити з усіма іншими народами новий Ізраїль, Ізраїль за Духом, остаточний Божий народ.
Таким чином у світлі Божого слова стає зрозумілий справжній зміст першої Божої дії. Так буде і з усіма подальшими Божими діями: Боже слово провіщає їх, сповнює їх та розкриває їхнє значення (пор. Іс. 45:19; 48:16). Це слово дедалі сильніше відчувалося в Ізраїлі як вислів Божої волі та Його могутности, що здійснює в історії Його замисел, не відаючи перешкод (Іс. 55:10-12), що оповіщає Ізраїлеві Божі вимоги (наприклад, Десять Заповідей) і що є джерелом буття Ізраїля, усього людства та всіх існуючих речей (Бут. 1; Пс. 33:6).