«Після цього побачив я іншого Ангола, що сходив із неба, і що владу велику він мав. І земля освітилась від слави його. І він гучним голосом кликнув, говорячи: Упав, упав великий Вавилон! Став він оселею демонів, і сховищем усякому духові нечистому, і сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних, бо лютим вином розпусти своєї він напоїв всі народи! І земні царі з ним розпусту чинили, а земні купці збагатіли від сили розкоші його! І почув я інший голос із неба, який говорив: Вийдіть із нього, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його. Гріхи бо його досягли аж до неба, і Бог ізгадав про неправди його. Відплатіть ви йому, як і він вам платив, і вдвоє подвойте йому за вчинки його! Удвоє налийте до чаші, що нею він вам наливав! Скільки він славив себе та розкошував, стільки муки та смутку завдайте йому! Бо в серці своєму говорить: Сиджу, як цариця, і я не вдова, і бачити смутку не буду! Через це одного дня прийдуть кари його, смерть, і плач, і голод, і спалений буде огнем, бо міцний Господь, Бог, що судить його!»
Одна з постійних проблем у такій маленькій країні як наша, полягає в нестачі місця. Теоретично законодавство захищає «зелений пояс». Проте на практиці ми постійно чуємо, як черговий забудовник, місцева рада або навіть уряд, каже про необхідність звести нову автостоянку, супермаркет, швидкісну лінію потягу або просто вулицю.
Зрозуміло, що іноді для цього є резони. (Хоча буває, що подібні рішення приймаються на догоду тим чи іншим групам, наприклад, мережі супермаркетів.) Проте місто поглинає все більше і більше відкритого і дикого простору, а в цьому є серйозна небезпека.
За Іванових часів усе було інакше. Дикі простори були не місцем для приємних сільських прогулянок, а несли загрозу: у них жили дикі звірі, у них ховалися і збиралися в злочинні угрупування усілякі пройдисвіти. Потрапивши в такі місця, мандрівники старалися швидше їх покинути і сховатися в найближчому населеному пункті.
Одним словом, міста частіше сприймалися позитивно: на дику територію приходить цивілізація. Іван би зрозумів це з біблійного ракурсу: ще в саду Еденському людям було заповідано нести благе володарювання Боже всьому світу. Творіння було покликане стати містом-садом, в якому природа поєднується з радощами людського співжиття. (Згодом зберігати це поєднання ставало все важче і важче.)
Наприкінці Апокаліпсису ми побачимо Іванове уявлення про це ідеальне місто. А доки нам показують його протилежність, підробку під нього, яку Вавилон створив власними силами і для власної слави. Ми бачимо, чим ця підробка закінчується: вона сходить у небуття – замість палаців, храмів, прекрасних вулиць з магазинами виникає пустеля. Вавилон, зведений у людській писі і гордині, стає місцем для нечистих духів, птахів і всіляких монстрів.
І це, вважає Іван, добра новина, як доброю новиною було руйнування вавилонської вежі і змішення мов (Бут. 11). Сповіщаючи про падіння Вавилона (пор. Іс. 21:9, Єр. 51:8), ангел показує: за людською гординею і пригнобленням, безглуздою розкішшю і вадою не залишиться останнє слово. Останнє слово залишиться за Богом, і творіння сприйме його як слово свободи, зітхання полегшення, потік світла (в. 1), що увірвався в похмуру темницю.
Вирок у в. 6-8 сформульований дуже продумано. У ньому підкреслюється, що біди, які осягають нечестиве місто, не випадкові: до нього повертається зло, яке воно несло іншим. При цьому помста здійснюється не через народ Божий: це занадто небезпечна зброя, щоб вручати її учням Агнця (Рим. 12:19 з цитатою з Втор. 32:35). Вона є справою Божою. Бог попускає гордині вознестися на висоту, звідки вона може лише безпорадно впасти на землю (в. 7, алюзія на Іс. 47:8-9). Вавилону допоможуть лише одні ліки: як сам він давав у кубку отруйне зілля, так і сам повинен буде випити отруйне зілля (в. 6).
Народу Божому заповідано «вийти» з Вавилона. Це перекликається із закликами Ісаї (Іс. 48:20; 52:11-12) і особливо Єремії (Єр. 51:45). Але як саме Іванові читачі могли виконати це веління? Адже вірні серед них не пішли на компроміс з Вавилоном, а невірні або такі, що поступилися компромісу (див. сім послань) вже отримали суворі попередження про прийдешні гоніння і необхідність «перемагати». Можливо, Іван додає до колишніх попереджень ще одне? Не виключено, проте, що свій заклик він адресує (ще й) до тих, хто повністю полонений Вавилоном: нехай вони хоч би в останню мить усвідомлять його духовну порожнечу, брехню і приреченість на погибель! Але хіба такі вважаються «народом Божим»? Що ж, Іван вірить у Бога, Який цілком може назвати «Своїм народом» і тих, хто не був «Його народом». Можливо, є ще надія тим, хто відкине його, втече від нього як від пожежі.
Тут доречно сказати, що в I столітті Рим пережив цілий ряд негараздів. Про один з них ми вже згадали: «рік чотирьох імператорів» (69 р.). А от ще один: у 64 році в Римі сталася грандіозна пожежа, провину за яку Нерон поклав на християн. Проте, зрозуміло, Іван тут має на увазі не його. Не каже він і про наступне розграбування Риму ордами з півночі (у 410 році вестготами, у 455 році вандалами, у 546 році остготами). Врешті-решт, Рим всякий раз відновлювали. Невипадково його і в наші дні іноді іменують (помилково) «вічним містом».
За Іванових часів Рим ще знаходиться в зеніті розкоші і могутності. Він корисливо прихильний до приїжджих, робить царський прийом тим, хто може згодитися або хто має на рахунках великі суми грошей. І він вважає нічим усіх, від кого не бачить жодної користі, або в кого грошей мало. І про що ж каже Апокаліпсис? Хіба утішливо знати, що обридлива система обрушиться під власною вагою, а її місце займе інша (можливо, ще гірша)? Утішливе інше: відбудеться Божий суд і Божа милість, нехай навіть і не тим способом, який ми визнали б найбільш приємним. Тому Іван говорить про ангелів, що мали велику владу, і про голоси із самого неба.
Недостатньо повалити тиранів. Адже і анархія не угодна Богові. Людські володарі існують, оскільки Бог хоче саме так правити світом: структура влади входять у задум Божий про творіння (Кол. 1:15-16). Проблема починається, коли ці структури перестають вважати себе упокореними рабами Божого задуму про світ і людей і намагаються претендувати на більше. Народ Божий завжди був покликаний стежити, чи не відбувається підміна, і якщо відбувається, залишити зіпсоване місце (фізично чи духовно). Проте, як колись Лот оселився в Содомі (Бут. 18:16, 18, 20), так і учні Агнця можуть ненароком залучитися до гріхів імперії і виявитися під загрозою кар (в. 4).