«По цьому почув я наче гучний голос великого натовпу в небі, який говорив: Алілуя! Спасіння, і слава, і сила Господеві нашому, правдиві бо та справедливі суди Його, бо Він засудив ту велику розпусницю, що землю зіпсула своєю розпустою, і помстив за кров Своїх рабів з її рук! І вдруге сказали вони: Алілуя! І з неї дим виступає на вічні віки! І попадали двадцять чотири старці й чотири тварині, і поклонилися Богові, що сидить на престолі, говорячи: Амінь, алілуя! А від престолу вийшов голос, що кликав: Хваліть Бога нашого, усі раби Його, і всі, хто боїться Його, і малі, і великі! І почув я ніби голос великого натовпу, і наче шум великої води, і мов голос громів гучних, що вигукували: Алілуя, бо запанував Господь, наш Бог Вседержитель! Радіймо та тішмося, і даймо славу Йому, бо весілля Агнця настало, і жона Його себе приготувала! І їй дано було зодягнутися в чистий та світлий вісон, бо віссон то праведність святих. І сказав він мені: Напиши: Блаженні покликані на весільну вечерю Агнця! І сказав він мені: Це правдиві Божі слова! І я впав до його ніг, щоб вклонитись йому. І він каже мені: Таж ні! Я співслуга твій та братів твоїх, хто має засвідчення Ісусове, Богові вклонися! Бо засвідчення Ісусове, то дух пророцтва.»
Як не дивно, у нинішній постмодерністській Британії весілля ще дуже популярні. Проте вони ще і дуже дорогі: вже не виключенням, а правилом стала ситуація, коли пара живе один з одним впродовж декількох років, збираючись одружитися, і накопичує на це гроші. Навіть у відносно бідних районах люди витрачають десятки тисяч фунтів на свята, що вважаються доречними в подібному випадку.
Не все мені в цьому подобається: занадто вже багато потурання комерційним інтересам. Трішки забувається справжній сенс. Хоча з іншого боку, добре: адже все це означає бути людиною. Ми створені за образом Божим – така в Книзі Буття кульмінація розповіді про створення світу. Коли чоловік і жінка сходяться в шлюбі, вони, вільно чи мимоволі, свідчать: творіння Боже дивне! Божий задум про нього ще не завершений! Він триває, і ми його частина! Впродовж багатьох віків богослови розглядали шлюбні обітниці, обітниці зберігати вірність у будь-яких випробуваннях як віддзеркалення Божих обітниць світу: людству взагалі і Своєму народу зокрема. Таким чином, весілля – це чудовий символ. Навіть коли люди одружуються, не думаючи про Бога, а піклуючись лише про сукню, фотографії і вино, воно все одно дивне.
Усе це стоїть у підтексті сцени, опис якої наведений в Апокаліпсисі. Розпусниця засуджена, і входить наречена. Блискучий і кричущо-позбавлений смаку світ Вавилона скинутий, і з’являється народ Божий, який удостоївся від Бога шани носити чистий і світлий віссон. Шлюб Агнця і Його нареченої – ключовий момент шлюбу між небом і землею. Вавилон же був марною пародією на нього. Як у давнину будівельники вавилонської вежі намагалися власними силами зійти на небо, так Вавилон, про який пише Іван, був людською спробою корисливо засвоїти блага, які може дати лише Бог Своєю благодаттю.
Ми знову опиняємося в тронній залі/Храмі і знову бачимо, як старці і живі тварини поклоняються Богові на престолі. Як у п’ятому розділі вони славили перемогу Агнця, що надала Йому право зняти печатку і прочитати книгу, так зараз вони возносять хвалу Богові разом з величезним натовпом (мабуть, тим же самим, який ми бачили наприкінці п’ятого розділу і потім знову в сьомому розділі).
Хвала починається із слова такого відомого, що навіть дивно, що в Новому Заповіті воно вживається лише тут: «Алілуя!» Ця древнє єврейська славослів’я, що означає «Хваліть ГОСПОДА!», і характерне, зокрема, для Псалмів. Вірші 1, 3, 4 і 6 утворюють крещендо хвали, від вдячності Богові за вирок над розпусницею до радості про те, що її падіння остаточне («дим виступає на вічні віки»), заклику до всіх народів, малих і великих, славити Бога і до громоподібного голосу: «Алілуя, бо запанував Господь, наш Бог Вседержитель!» (пор. 11:15).
Подібно до бурхливого вигуку радості в Іс. 52:7 («Царює твій Бог!» – це правда! Він зробив це! нарешті Він став царем!), перед нами не теоретична і кабінетна абстракція про божественний промисел і суверенність. Абстрактні дискусії про суверенність Божу занадто часто заважають побачити кинутий нам виклик. Адже це дуже серйозно: те, що Бог став царем і приготував шлях шлюбу Агнця з нареченою Його, на який Вавилон зі своєю нечестивою торгівлею був лише мерзенною пародією.
Опис цього шлюбу сходить до древнє ізраїльської метафорики, при якій Ізраїль мислився як наречена ГОСПОДА: Бог «доглядав» за нею в пустелі, «одружився» на горі Сінай; згодом вона багато поколінь була невірна, а тому вигнана, але потім Бог знову приймає її через оновлення Заповіту, що виливається в оновлення усього творіння (Іс. 54-55). Пісня над піснями, велика поема про любов між чоловіком і жінкою, розумілась єврейськими і християнськими коментаторами як алегорія любові між Богом і Його народом (у християнському розумінні – між Христом і церквою). Тут ця тема досягає славного завершення і з’єднується з іншою древньою темою, темою святкування: відбудеться бенкет Божий, на який Він запросить усіх і кожного (Іс. 25:6-10).
Сам Ісус розповідав притчу про шлюбний бенкет, який зробив цар для сина свого (Мт. 22:1-14, див. також Мт. 25:1-13). (До речі, у ній є натяк ще на одну важливу тему: на вечері людина має бути в належному одязі.) Іван продовжує цю лінію. Він каже: довгожданий момент настав! Сталося те, чого світ чекав з першого розділу Буття, із Заповіту з Авраамом (спрямованого до створення сім’ї), із Заповіту з Мойсеєм і обіцяння про оновлення Заповіту, даного за часів вавилонського полону. Шлюб з Агнцем – вершина Заповіту. І хоча в Івановій символіці Церква одночасно є і нареченою, і гостями на весіллі (в. 9), це не повинно відволікати нас від почуття радісного звершення і повноти. Історія починається наново після довгих віків людського спротиву, нечестя, гордині і зарозумілості.
Іван у нестямі від захвату і навіть намагається вклонитися ангелові, який повідомив йому радісну звістку. (Він зробить це знову наприкінці книги, у 22:8, з тим же результатом.) І марно! Одна справа звістка, і друга – вісник. Дивним чином, навіть Іван ледь не впадає в ідолопоклонство (поклоніння творінню замість Творця). Можливо, він згадує про це в розраду тим читачам, які не цілком пройшли спокусу. Він як би каже: я і сам не без гріха. А тим часом з’ясовується щось дуже важливе. Упродовж книги підкреслювалося, наскільки важливо поклонятися тому, «Хто сидить на престолі, і Агнцеві» (5:13). Ісус розділяє престол з Богом і поклоніння, яке личить Богові і тільки Богові. Докір ангела показує якнайглибшу різницю між Ісусом і всіма іншими фігурами, попри те наскільки вони є високими.
Ми також згадуємо (пор. 1:1-2), що головне в пророчому натхненні – «свідоцтво Ісуса». Це і свідоцтво, яке ніс сам Ісус, вірний до смерті, і свідоцтво церкви про Ісуса. Через діяння Ісуса дається Дух, щоб церква була вірна Ісусу і тільки Ісусу.