«І бачив я Ангола, що сходив із неба, що мав ключа від безодні, і кайдани великі в руці своїй. І схопив він змія, вужа стародавнього, що диявол він і сатана, і зв’язав його на тисячу років, та й кинув його до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, щоб народи не зводив уже, аж поки не скінчиться тисяча років. А по цьому він розв’язаний буде на короткий час. І бачив я престоли та тих, хто сидів на них, і суд їм був даний, і душі стятих за свідчення про Ісуса й за Слово Боже, які не вклонились звірині, ані образові її, і не прийняли знамена на чола свої та на руку свою. І вони ожили, і царювали з Христом тисячу років. А інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років. Це перше воскресіння. Блаженний і святий, хто має частку в першому воскресінні! Над ними друга смерть не матиме влади, але вони будуть священиками Бога й Христа, і царюватимуть з Ним тисячу років.»
Написавши книжку «Здивований надією», я отримав безліч читацьких відгуків. Люди ділилися враженнями. Хтось навіть проводив семінари з неї або став проповідувати в тому ключі, який я радив.
А говорив я от про що. На заході занадто вже багато християн звикли сподіватися лише на «небо після смерті». Насправді ж, має місце двохетапний процес. Спочатку ті, хто зберіг вірність Христу, будуть «з Ним» (див. Фил. 1:23). Потім з’явиться сам Ісус, а небо і земля зійдуться у великому акті нового творіння. Тоді станеться воскресіння: мить, якої так довго чекали мертві. Воскресіння, коли буде знищена сама смерть, а народ Божий отримає нові тіла для життя в новому світі Божому, і є велика надія як древнього юдаїзму, так і класичного християнства.
Мені було приємно, що багато моїх читачів знайшли це близьким собі. Проте немало і тих, хто налаштований інакше. Наприклад, один пастор скаржився: він натхненно вимовив відповідну проповідь на Пасху, а після служби його оточили вірні (з парафіяльного активу!), збентежені незвичайною постановкою питання. І це цілком очікувано. Адже не лише значна частина «ліберального», але і значна частина «євангельського» християнства відійшла в цьому питанні від новозавітних основ.
Проте в двадцятому розділі Апокаліпсису ми бачимо проблему іншого роду. Для багатьох звикнути до того, що стан після смерті складається з двох етапів (другий – «воскресіння»), само по собі нелегко. А тут неначе сказано навіть не про два, а про три етапи: спочатку душі покояться під жертовником (6:9); потім воскресають деякі для тисячолітнього царства разом з Ісусом; потім після ряду подій і другої «останньої битви» йде остаточне воскресіння всіх людей, коли нечестивці почують суворий вирок, а народ Божий – «виправдання для життя» (Рим. 5:18). Жоден єврейський або християнський текст не згадує про таке «подвійне воскресіння». Що ж усе це означає?
Власне кажучи, калейдоскоп Іванових образів ставить перед нами відразу декілька взаємопов’язаних і заплутаних проблем.
По-перше, якщо звірина і лжепророк вже кинуті в огняне озеро, як вийшло, що сатану не лише не спіткає доки ця доля, але він отримує спочатку передих, а потім право розгулятися востаннє перед остаточною поразкою? З чим пов’язана затримка? І чому сатану потім ненадовго звільнять?
По-друге, що означає згадка про тисячолітнє царство Христа і тих, хто удостоївся «першого воскресіння»? Як це вписується в наступний опис Нового Єрусалиму (роз. 21-22)? Може, перед нами два описи однієї і тієї ж події? Чи це різні речі?
По-третє, як «перше воскресіння» пов’язане з другим? (Іван не використовує поняття «Друге воскресіння», але воно мається на увазі в згадці про «перше воскресіння» у вірші 6.) Як зв’язати все це в єдину і цілісну картину?
Спершу скажемо наступне. Як 1Сол. 4 – єдиний біблійний уривок, в якому є щось на кшталт «схоплення» (причому не в тому сенсі, якому часто учить діспенсаціоналізм; див. аргументацію в інших моїх книгах), і як Об. 16:16 – єдиний біблійний уривок, який згадує велику битву при «Армагеддоні», так Об. 20 – єдиний біблійний уривок, в якому говориться про подібне «тисячоліття». Деякі коментатори узяли ці та інші уривки і створили з них цілий сценарій майбутнього ходу світової історії. При цьому вони не лише часто-густо виривають уривки з контексту, але і надають їм значне більше значення, ніж вони мали в самому Писанні. Подібні маніпуляції примушують ставитися з особливою підозрою і до дуалістичного світогляду, який у результаті виникає: нібито нечестивий світ буде відкинутий, а «святі» упокояться на небесах. Проте згадаємо, наскільки важлива тема оновлення творіння і в Апокаліпсисі, і в Євангеліях, і в посланнях апостола Павла!
А як бути з тимчасовим зв’язуванням сатани? Так, було б зручніше, якби битва (роз. 19) поклала край абсолютно всім супротивникам Бога. Ніхто б не став скаржитися, якби сатана опинився в числі програвших, а Іван відразу перейшов до опису Нового Єрусалиму. Проте Апокаліпсис практично ніколи не вибудовує події так рівно і гладко. І, як ми вже помітили, двічі виникали «раптові паузи». Мабуть, варто про них нагадати.
Перша пауза виникла між шостою і сьомою печаткою; суд був припинений до тих пір, поки не був «попечатаний» народ Божий (роз. 7), що страждав і вбивався. Потім нам довелося чекати між шостою і сьомою сурмами, поки Іван не отримав книгу, через яку він потім пророкував про свідків Божих. Ці свідки образно описані через дві фігури (пор. Зоровавель і Йошуа, цар і священик, Мойсей та Ілля). Через їх смерть і воскресіння світ прославить істинного Бога (роз. 10 і 11).
Тут перед нами ще одна «раптова пауза», яка знову пов’язана з народом Божим, що страждає і вбивається, справжніми свідками, священиками і царями, які розділяють з Христом володарювання (в. 6).
Це дає потенційний ключ до перших двох питань. Не забуватимемо, що «сатана» спочатку належав до небесної ради. Він пав, але з дозволу Божого може ще грати певну роль. (Пам’ятаєте, яку роль відвів Толкін Горлуму під кінець «Володаря кілець»? У мене є сильна підозра, що письменник мав на увазі саме цю паралель.) Сатана завжди виступав «обвинувачем», свого роду прокурором, який намагається не упустити жодного гріха. Тут він грає цю роль востаннє, хоча знову-таки спотворює її і намагається обманювати, а також зводити несправедливі звинувачення (в. 8). Йому дано розгулятися щосили, щоб після його поразки не залишилося ні тіні сумніву: на всі можливі «звинувачення» дана відповідь. Після того, як востаннє прозвучать його брехня і звинувачення, і як він зазнає поразки, стане повністю ясне: «Тож немає тепер жадного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі». Як боксер, якого вже пошарпали в сутичці, шатаючись, піднімається востаннє, так і тут супротивник ще раз піднімає голову, щоб отримати останній нокдаун.
Проте перед цим через перше воскресіння повинне встановитися володарювання Ісуса зі Своїм народом. До цього народу Іван зараховує обезголовлених за своє свідоцтво (раніше говорилося просто про мучеників). Думаю, сенс знову ж таки символічний. Можливо, перед нами натяк на щось, що має відношення до справжнього громадянства в царстві Ісуса. Адже бути страченим через усікновення голови було привілеєм римських громадян: інших часто страчували набагато жорстокішою смертю (зокрема, через розп’яття). Як би то не було, не в стилі Івана проводити серйозну відмінність між різними видами мучеників.
А як розуміти тоді «тисячу років»? Думаю, символічно. Іван часто прибігає до символіки чисел. Було б дуже дивно, якби він несподівано спожив символічне на вигляд число в буквальному розумінні. Біля 1000 року нашої ери були християни, які вважали, що от-от настане кінець «тисячолітнього царства». Проте жодних особливих есхатологічних подій не сталося (як і у випадку з іншими домислами подібного роду).
Але яка реальність стоїть за символом? Можливо, мається на увазі «епоха церкви»? Звучить сумнівно: жодна людина, яка має уявлення про церковну історію, не скаже, що вона була позбавлена нападок сатани, і що обман народів (а то і самої церкві) не мав місця.
Згідно класичної «постміленарної» концепції, йдеться про царювання Христове перед другим пришестям, а згідно класичної «преміленарної» концепції – про царювання Христове після другого пришестя. На мій погляд, обидві вони помилкові з причин таких численних, що наводити їх тут немає можливості. Читача, що цікавиться, відсилаю до інших своїх робіт.
Правильний ключ до уривка міститься в першій його фразі: «І бачив я престоли та тих, хто сидів на них, і суд їм був даний». Це явне відсилання до сьомого розділу Книги Даниїла, де говориться про «престоли» для «Старого днями» і «ніби Сина Людського». Проте в Даниїла сенс останнього поняття збиральний: «святі Всевишнього» отримують царство і владу судити. Тоді виникає враження, що Іван має на увазі не тисячолітній період на землі, а небесну реальність впродовж певного періоду. Згідно з усім Новим Заповітом, Ісус вже володарює (Мт. 28:18, 1Кор. 15:25-28 і т. д.). Іван же каже, що і мученики володарюють разом з ним. Більш менш у тому ж руслі в Посланні до Ефесян сказано, що Бог посадив церкву «на небесних місцях у Христі Ісусі» (Еф. 2:6). Мабуть, вірні не просто «сидять» і відпочивають. І мабуть, що Іванове «тисячоліття» цілком відповідає загальній ранній християнській концепції (хоча Еф. 2:6 говорить не лише про мучеників).
Про «зв’язування» сатани (в. 2). За словами Ісуса, Він вже зробив це, що і дало Йому можливість виганяти бісів (Мт. 12:29). Проте сатана все ж діяв і через Юду Іскаріота, і через інших людей, звинувачуючи Ісуса і навіть викликавши Його смерть. Можливо, в Об. 20 ми бачимо вселенську версію цієї історії.
Можливо. На мій погляд, від однозначних суджень у подібних питаннях краще утриматися. Важливо пам’ятати про головне: про перемогу Агнця і про заклик брати участь у Його перемозі через віру і стійкість. А в іншому покладемося на волю Божу. Чи описуємо ми останні події відповідно до Об. 20, або відповідно до апостола Павла (Рим. 8:18-26, 1Кор. 15:20-28), перемогу здобуває Бог Творець. Бог зневажає і знищує саму смерть, відкриваючи шлях славі оновленого творіння. Це по-справжньому значуще.