«І засурмив шостий Ангол, і я почув один голос із чотирьох рогів золотого жертівника, який перед Богом, що казав шостому Анголові, який мав сурму: Розв’яжи чотирьох Анголів, що пов’язані при великій річці Ефраті. І були порозв’язувані чотири Анголи, приготовані на годину, і на день, і на місяць, і на рік, щоб убили третину людей. А число кінного війська двадцять тисяч раз по десять тисяч; і я чув їхнє число. І так бачив я коней в видінні, а на них верхівців, що панцери мали огняні, і гіяцинтові, і сірчані. А голови в коней немов голови лев’ячі, а з їхнього рота виходив огонь, і дим, і сірка. І побита була третина людей від цих трьох поразок, від огню, і від диму, і від сірки, що виходили з їхніх ротів. Сила бо коней була в їхнім роті та в їхніх хвостах. А хвости їхні подібні до вужів, що мають голови, і ними вони шкоду чинять. А решта людей, що не вбита була цими поразками, не покаялася за діла своїх рук, щоб не кланятись демонам, ані ідолам золотим, і срібним, і мідяним, і кам’яним, і дерев’яним, що не можуть вони ані бачити, ані чути, ані ходити. І вони не покаялися в своїх убивствах, ані в чарах своїх, ні в розпусті своїй, ні в крадіжках своїх…»
Монстр у темряві – це один кошмар. А от інший кошмар: анітрохи не менш страхітливою може бути думка про те, що на твою країну несподівано нападе лютий і безжальний ворог, чия армія вже стоїть біля твоїх меж, готова рушити вперед і захопити беззахисні міста та села.
Скільки віків вже минуло із з’явлення Ісуса, а цей кошмар все ще висить над Західною Європою, та і взагалі над західним світом. Коли американський президент заговорив про «вісь зла», включивши в неї декілька країн на арабському Близькому Сході і за його межами, він не лише зіграв на страхах людей, більшість яких гадки не має навіть про місцезнаходження цих країн. Він пробудив страхи глибинніші. У другій половині XX століття Західна Європа і Північна Америка десятиліттями кидала погляди за «залізну завісу»: раптом звідти рушать незліченні комуністичні орди. Потім берлінська стіна пала, і виявилось, що старого ворога (СРСР) легко замінити на нового (в основному, мусульманські арабські країни), або виставити «християнські» західні країни як захисників віри від атеїзму з одного боку і поганої релігії з іншого боку. (Зараз не зупинятимуся на численних вадах у подібних міркуваннях і в подібній стратегії. Це тема для окремої розмови.)
Проте страхи «холодної війни» були у свою чергу відгомоном древніших кошмарів. У XV-XVI століттях Центральна Європа боялася, що «турки» розповсюдять на неї своє володарювання. І справді, володіння Османської імперії ставали все більшими, поки її війська не зазнали поразки під Віднем. І доки західні церкви розбиралися з проблемами протестантської Реформації, багато європейських правителів з побоюванням дивилися на схід: нашестя зі сходу могло виявитися ще гірше за внутрішні релігійні конфлікти.
Так було і в дні Римської імперії. Вважалося, що в давнину північно-східна межа Землі Ізраїльської проходила по річці Евфрат. (Насправді, реальні межі Ізраїлю ніколи не заходили так далеко, але про біблійний мандат пам’ятали: див. Вих. 23:31, Пс. 72:8 і т. д.) Коли римляни здійснили експансію на Середньому Сході, років за шістдесят до народження Ісуса, верхні межі Евфрату сталі також їх межею. А по сусідству лежала легендарна Парфянська імперія, яка за часів свого зеніту охоплювала території нинішнього Іраку, Ірану і Афганістану, доходячи до річки Інду (сучасний Пакистан).
Іван пише, що чотири ангели, пов’язані біля великої річки Евфрат, готові повести в бій свої орди. Усі від Єрусалиму до Риму розуміли натяк: гірші політичні і військові кошмари можуть збутися. Видіння йде услід за описом монструозної сарани, а значить, усе це похмуре жахіття багате новими жахами і муками. Цьому судилося відбутися, щоб – головне! – люди розкаялися (в. 20-21).
Хтось саркастично хмикне: ніби, неефективно. Були і жахи з муками, і смерті (вершникам, що прийшли з-за річки, на відміну від сарани, дозволено вбивати: в. 18), а люди все одно не покаялися. Проте зауважимо, що тема зовсім не нова ні для Старого Заповіту, ні для Нового (див. Рим. 2:1-11). Багато єврейських і ранніх християнських авторів бачили ситуацію таким чином. Що робити Богові перед лицем руйнівного нечестя, що йде з глибин людського серця, а також створених людьми систем панування і пригноблення? Як ми вже бачили, стерти усіх з лиця землі Він не може: це означало б неправоту первинного задуму. Але якщо Він надасть людям можливість покаятися, одуматися, вклонитися Йому як джерелу життя, а не бісам і погибельним ідолам (в. 20-21), то завжди є ризик, що свій шанс люди використовують у зло. У результаті системи і окремі люди, що упираються в нечесті, роблять остаточний вирок над собою ще суворішим. Втім, частково цей вирок полягатиме в тому, що зло саме викличе власний крах (16:5-6).
У сарані і огняних вершниках слід бачити символи. Але що саме вони символізують? Яка земна реальність стоїть за цими похмурими видіннями? Обережність у судженнях не перешкодить, але в домислах браку немає. Скажімо, буквалісти іноді убачають у цьому уривку вказівку на реальні військові дії на Середньому Сході: якщо сарану можна зрозуміти як військові вертольоти, то коні у віршах 17-19 – як бронетранспортери і танки. На іншому кінці спектру стоять ті, хто трактує ці образи в суто «духовному» плані: тортури і жахи відбуваються в серцях, розумах, уяві і совісті людей грішних і непокірних Творцеві.
Один з можливих ключів до правильної відповіді полягає в тому, щоб пам’ятати: Іван пише пророче послання церквам, підтримуючи їх перед лицем гонінь. Він вже застеріг їх про біди, які з людської вини насуваються на світ (див. перші чотири «печатки»). Із «сімома трубами» трохи інша ситуація: спочатку ми читаємо про природні катастрофи схожі на кари єгипетські, які роблять свою справу без людського втручання. Проте п’ята і шоста кара – не забуватимемо, що це не розрізнені події, а різні грані однієї моторошної реальності – стосуються лих, джерелом яких є, з одного боку, демонічні руйнівні сили, а з іншого боку, страхітливі орди. Ці орди виступають проти беззахисних людей. В якомусь сенсі шоста сурма відповідає першій печатці (вершникові-завойовникові на білому коні). Йдеться про армію, яка в три рази перевищує чисельність населення Великобританії і складає дві третини населення Сполучених Штатів. Іван немов би каже: «Уявіть свої найгірші кошмари. Тепер подвойте їх. Тепер уявіть, що усі вони разом збулися. І так буде! Бог попускає злу розгулятися в усю міць, щоб воно рухнуло під власною вагою».
Останні вірші дев’ятого розділу ясно показують, що Іван думав про становище людства. Подібно до всіх хоч трохи традиційних євреїв свого часу, він вважав, що зло пішло від ідолопоклонства. Ти уподібнюєшся тому, що шануєш; якщо шануєш не Бога, то втрачаєш Його образ і подобу, а з ними і своє покликання. Між віршами 20 і 21 є паралелізм. Вклонися ідолам – сліпому, глухому, безживному – і сам осліпнеш, оглухнеш, омертвієш. Вбивство і розпуста, чаклунство і крадіжка – усе це форми сліпоти, глухоти і мертвечини: той, хто так поводиться, у гонитві за владою, грошима і задоволеннями втрачає в собі людину. І покаяння – це не просто докори сумління, а повна, від щирого серця досконала, відмова від ідолів, які обіцяють радість, а несуть загибель. Саме такого покаяння і хоче Бог. І Бог зробить усе, щоб добитися цього перелому у Своєму непокірному творінні, на якому зафіксований Його образ.
Але покаяння доки немає. Про що ж скаже сьома сурма? І тут Іван знову просить нас почекати.