До вчорашнього дня я була впевнена в тому, що чітко уявляю собі, що таке однаковість. І якби хтось попросив мене пояснити це поняття, я, без тіні сумніву, дала б таку відповідь.
Найперше, сказала б, я не вірю в те, що всі ми однакові. Навіть відчуваю легку образу, що вже вкотре мушу це наголошувати, адже все так очевидно.
Досить роззирнутися навколо: хіба ж я така, як ти? Хіба ти такий, як я?
Є люди високі і низькі, брюнети і блондини, худі і товсті, темношкірі і білі, хворі і здорові. Є жінки і чоловіки, хтось має карі очі, хтось – блакитні.
Отже, відштовхуючись від зовнішнього вигляду людини, можна легко прийти до порозуміння, чи всі ми однакові.
А коли йдеться про дух?
Хтось симпатичний, а хтось не дуже, хтось щедрий, а хтось – скнара. Хтось дивиться на світ через рожеві окуляри, а хтось через чорні; є альтруїсти і егоїсти; у когось серце ніжне, а в когось тверде, мов камінь. Хтось поблажливий, а хтось вимогливий; хтось покірний, а хтось пихатий; хтось розумний, а хтось так собі.
Отже, і огляду на духовний аспект, також бачимо, що ми геть не однакові.
Врахувавши те, що людина складається з тіла і душі, то де ж ми тоді однакові?
Якби хтось, до вчорашнього дня, сказав би, що, можливо, під «однаковістю» розуміємо щось зовсім інше: наприклад, мати однакові можливості, мати однакові зацікавлення, тоді б я відповіла, що навіть якби це було так, то навряд чи щось змінилося б.
Уявімо, що всі ми вишикувалися на старті. Усі зосереджені, всі однакові. Бах! Стартовий пістолет дав сигнал… І ми вже не однакові.
Худому бігти легше, ніж товстому. Той, хто розумніший знає, куди бігти, а менш кмітливий обирає неправильний шлях. Альтруїсти поступаються місцем, а егоїсти розштовхують усіх ліктями. Песимісти зупиняються посеред дороги, а оптимісти вже дісталися фінішу. Одним словом, кілька секунд й однаковістю та рівністю вже й не пахне.
Тож хтось нарешті мені пояснить, у чому ж ми однакові?
Є ще один аспект, який необхідно врахувати. Якщо всі ми однакові, то це означає, що я нічим не відрізняюся від Гітлера. І від Сталіна. (Мені здається, що в якомусь з попередніх розділів я вже говорила про це, але в іншому контексті…)
Мене це не влаштовує. Вибачте, але тут я тримаю дистанцію. З цими двома в мене немає нічого спільного. І це, як на мене, річ незаперечна.
Знаю, і це варто наголосити, що й з Матір’ю Терезою з Калькутти в мене немає нічого спільного. І думаю, що й вона була б переконана в тому, що ми з нею різні. Я навіть не претендую на однаковість з нею. Навпаки! Доти, доки я усвідомлюю цю різницю, не ризикую сплутати добро і зло.
Така була б моя відповідь до вчорашнього дня. Не знаю, як ви, але я чітко усвідомлюю різницю між добром і злом. Якщо переважає добро, мені спокійно, якщо переважає зло, я почувалася б ні в сих ні в тих.
Хтось каже, ніби злочинці так звикли до зла, що навіть не усвідомлюють, що чинять погано. Цілком можливо. Людина звикає до всього. Але не намагайтеся мене переконати в тому, що зло може так глибоко в людині пустити коріння, що вона перестане розрізняти добро і зло. Людина завжди знатиме, що саме вона робить.
Це називається голос сумління. Так, сумління можна засліпити, приглушити, ампутувати, обманути, зрадити, але його не можна заперечити, так само, як не заперечити те, що в нас є дві руки і дві ноги, мозок для того, щоб думати, і серце для того, щоб любити.
Отже, мені здається очевидним, що кожен з нас, принаймні в загальних рисах, усвідомлює, що є добро і що є зло. І саме тут однаковість між нами починає набувати нового значення. Але чому ж тоді існує стільки непорозумінь?
Мені важко сказати, що я, наприклад, дуже добра людина, та принаймні намагаюся бути доброю. Деколи мені це вдається, деколи – ні. Коли мені вдається, я почуваюся переможцем, а коли ні – тоді мені сумно…
Ніхто не казав мені, що все має бути саме так: це визначає закон, що перебуває всередині мене. Закон, який винайшла не я, і не я помістила його у своє серце: він там уже був. Закон, який є однаковим для всіх нас, незалежно від того, ми приймаємо його чи ні. У цьому ми, без сумніву, всі однакові. Ніхто й ніколи мене не переконає в тому, що можна зробити щось погане і не усвідомити цього принаймні якоюсь частинкою свого серця.
Я не збираюся виправдовувати зло, бо тоді ризикувала б більше його не розпізнати, ризикувала б переплутати справжніх друзів з ворогами. Якщо ж я навчуся дивитися злу прямо у вічі й обирати правильний шлях, то, рано чи пізно, моє серце наповнить справжній спокій.
Таким було моє переконання аж до вчорашнього дня. А про спокій я могла б ще говорити і говорити.
Спокій і мир. Невичерпна тема для розмов.
Ми всі за мир. Я вважаю, що ті, хто обирає війну, це люди з психічними відхиленнями.
Хто обирає бурю, а не спокій? Кому легше від того, що він з усіма свариться? Погодьтеся, ми почуваємося набагато краще тоді, коли любимо, а не тоді, коли ненавидимо.
Якщо ви згодні, то це означає, що ми всі за мир. У цьому ми з вами однакові.
Але я ні. Тобто, я не завжди. Поясню.
Мир без «якщо» й «але» важко зрозуміти. Що це за мир, якщо не має жодних умов?
Мир, який ми намагаємося зберегти, коли хтось іде на нас з війною.
Мир, коли нас ображають.
Мир навіть тоді, коли посягають на тих, кого ми любимо.
Якщо з цим погодитися, тоді ті, кого ми любимо, та й ми самі, не мають жодної цінности. Навіть захищати не варто.
Ви з цим погоджуєтеся? Ось вам і «якщо». Ось вам і «але».
Адже захищати – означає боротися, а це антонім миру.
Можна боротися, використовуючи мозок, тоді знаряддям боротьби стають слова й аргументація. Коли ж ця зброя виявляється неефективною, ми починаємо шукати іншу, якщо переконані в тому, що не можемо допустити поразки.
Якщо мене ображають, то мені вже не до миру: я намагаюся захистити себе.
Я захищаю своїх дітей, осіб, яких люблю, свою свободу і гідність, своє майно… А хіба не так має бути? Я ж це не вкрала. Коли я захищаю щось своє, це означає, що хочу сама вирішувати, чи ділитися цим, чи – ні.
Отже, я захищаюся, та ще й як! А якщо мене позбавляють цього права, тоді куди ж поділася моя свобода?
Так, я за мир, але за умови, що повага до свободи інших осіб буде взаємною.
До вчорашнього дня я сказала б, що той, хто так не вважає, нехай підніме руку. З цією особою я сперечалася б до останку про поняття свободи, не оминувши й однаковість з рівністю, з твердим переконанням, що в цій царині знаю все. І то досконало.
Та віднедавна я відчуваю легку тривогу, легку, неначе коріння, що здається тендітним, а насправді міцно тримається землі. Відчуваю тривогу, оскільки вірю в людину: у людину, яка є дивовижним створінням, має значний потенціял, в якій переплітаються земне й небесне, добро і зло. Я захоплююся людиною та її здібністю досягати найбільших висот і глибин. А її теперішня пародія з поділом на лівих чи правих сповнює мене смутком і жалем. Що це за історія з правими і лівими? Невже людина розділилася навпіл? Деколи мені здається, що якби людство розділили на верхніх і нижніх або на передніх і задніх, то ми отримали б той самий результат.
Чому ж людину звели до такого?
Людина ж не дивиться лише направо чи наліво. Вона повинна дивитися в усі напрямки. Піднімати погляд вгору, опускати його вниз. Відчувати напрям вітру і йти туди, куди підказує серце. Людина не може бути правою чи лівою, передньою чи задньою, верхньою чи нижньою, високою чи низькою, поганою чи доброю… адже людина є всім цим.
Складається враження, що останнім часом на людей наліплюють етикетки, які практично заганяють їх у клітку. Ось чому я стривожена: людину ув’язнено.
А свобода священна. Без свободи людина пропадає.
Ви бачили погляди живих осіб, яких ув’язнюють? Пустий, погаслий, без жодного вогника. Очі, в яких не відображається душа. Чому? Тому що її витиснули і викинули геть.
Душа живе, доки є надія. У в’язниці всі надії вмирають.
Тож я благаю вас: звільніть людину!
Відчиніть всі двері, зніміть кайдани. Дозвольте їй літати!
Для вільної людини можливо все. У цьому ми справді всі однакові. Всі вільні… уявляєте? Всі люди вільні – бути, творити, – і так по всьому світу!
От ми й дісталися мети: єдиною справжньою «однаковістю» на Землі є свобода!
До вчорашнього дня я думала інакше. Я гадала, що знаю вже все про рівність та однаковість людей. І ніхто не зміг би переконати мене в протилежному.
Але вчора, коли я сиділа у вагоні метро, всі мої переконання і ментальні схеми, мої здогади, аргументи і логіка… все це різко змінилося в одну мить, тріснувши, неначе мильні бульбашки.
Вчора в метро я дивилася людям в очі і з великим подивом зрозуміла: те, що робить нас однаковими, це не питання добра і зла. Не треба мати сотню дипломів з філософії, аби дійти до цього. Наша однаковість є не припущенням, а очевидністю. Очевидністю, яку неможливо заперечити чи проігнорувати. Досить відкрити очі і подивитися.
Ви дивилися колись в очі тих, хто сидить в одному з вами вагоні метро, трамваю чи в залі очікування? Спробуйте!
Подивіться уважно в ці очі, але так, щоб вони вас не помітили. Вас не повинні побачити. Ви прочитаєте там широку гаму почуттів та емоцій. Але не намагайтесь їх зрозуміти, достатньо лиш розпізнати. Спробую пояснити, що я маю на увазі.
Вчора в метро я розпізнала в очах людей ті ж самі переживання і почуття, які часто приховую в собі. Чи треба їх перераховувати? Ми знаємо, про що йдеться, адже всі ми переживаємо практично одне й те саме.
Кожну емоцію, яка виблискувала в очах інших людей, я не просто бачила, а «відчувала». «Відчувала», бо вона належала й мені. Неначе можна було б впізнати щось таке, що є чужим для мене…
Ось так, вражена, я дивилася в очі інших осіб: їхній колір, обрис, розмір… Від цих поглядів у мені залишилася лише їхня глибина, яка поєднувалася з моєю, неначе хвилі в океані. Почуття, які я бачила в чужих поглядах, були моїми, власними, почуттями.
Вчора в метро мій розум несподівано увійшов у вимір вічности, де побачила, що я там не сама. Там я була одночасно з усіма іншими людьми, в очі яких зазирнула. Водночас мені здавалося, що вже не має поділу на інших і на мене, адже всі ми стали одним згустком енергії, частинки якої наповнюють наші душі. Спільна Енергія, що походить з одного і того ж Джерела. Енергія, що наповнює нас однаковою мірою, щоб спричинити одну і ту ж саму спрагу.
Вчора в метро я на мить перетворилася на єдину зі всіма душу.
Саме це і є єдина можлива однаковість для всіх нас, Синів одного Бога.
КІНЕЦЬ