а) Як ми вже говорили, Іван враховує те, що читач уже обізнаний із синоптичними Євангеліями, і намагається відтворити у своїй пам’яті те, що може дати нам ще повніший і глибший образ особи Ісуса та Його служби. У певному сенсі можна сказати, що Іван доповнює перші три Євангелія:
- лише від Івана ми дізнаємося про тривалість прилюдної діяльности Ісуса; згадуючи три святкування Пасхи (Ів. 2:13; 6:4; 13:1), він вказує, що вона мала тривати понад два роки;
- лише від Івана ми знаємо, що Ісус, як, зрештою, кожен інший практикуючий єврей, кілька разів приходив до Єрусалиму з нагоди більших релігійних торжеств (Ів. 2:13; 5:1; 7:10; 12:12);
- і ще від Івана ми довідуємося, що в Єрусалимі і в Юдеї Ісус перебував і проповідував тривалий час. Отож, Він прийшов до Єрусалиму не лише єдиний раз з нагоди останньої Пасхи перед страстями. І справді, неможливо було б зрозуміти, як лише декілька днів перебування в столиці могли викликати таку велику ненависть до Ісуса, що довела аж до Його засудження на смерть. Зрештою, синоптичні Євангелія не виключають, що Ісус проповідував і чинив чуда і в Юдеї та в Єрусалимі і що Він там був знаний (пор., наприклад, Мр. 11:2-3; 14:13-16; Лк. 4:44 і 7:17, де сказано «по цілій Юдеї»; Лк. 10:38-42, де згадано про сім’ю приятелів Ісуса, що мешкали у Віфанії, недалеко від Єрусалиму; і насамперед Мт. 23:37 нн і Лк. 13:34 нн, що натякають на довше проповідування Ісуса в столиці).
б) Хоч Іван, пишучи своє Євангеліє, не ставив собі за мету доповнити синоптиків, його Євангеліє таки доповнює і уточнює їх – насамперед у тому, що стосується особи Ісуса.
Зокрема його проповіді спрямовані на те, щоб об’явити, ким є Ісус. Можна сказати, що вони зібрані навколо семи визначень, які Ісус подає щодо Себе самого (Ів. 6:35; 8:12; 10:7; 10:11; 11:25; 14:6; 15:1). Але в кожному такому визначенні міститься пояснення, чому Ісус є тим, що Він говорить про Себе, – правдивим Сином Бога – того Бога, Якого ніхто ніколи не бачив і Якого об’явив лише Його єдинородний Син (Ів. 1:18).
Усі Ісусові промови в четвертому Євангелії – як прилюдні проповіді, так і приватні розмови, якщо їх так можна назвати, – становлять об’явлення Його правдивої сутности. У них немає найменшого натяку на норми практичного життя, зібрані синоптичною традицією. Іван намагається показати, який фундамент мають усі ті слова Ісуса; вони мають найвищу вартість, тому що Ісус – єдинородний Син Отця, втілене Слово Боже. Усі ті приписи, що їх зібрали синоптики, можна прийняти лише «після» того, як зроблено вирішальний вибір віри в Ісуса, і лише після цього вибору вони отримують своє значення.
Іван бачить, як у кожному жесті та в кожному слові Ісуса виявляється Божий «Син», божественна особа Ісуса. Й оскільки метою, задля якої Син Божий замешкав серед нас, прийнявши таку саму, як і наша, людську природу, було наново привести людей зі Собою до Отця, то кожен Його людський жест виявляє, ким Він є, і насамперед – ким Він є для людей, для кожного з нас. Усе це підтверджують ті декілька чудес, про які розповідає четверте Євангеліє. Ці чуда не є лише виявами милосердної доброти Ісуса до тих, хто страждає; вони навіть не є лише знаками Його месіянства та Його оздоровчої сили, а передусім знаком, символом того, що Він прийшов, щоб діяти в людині, символом того, ким Він хоче бути для людини.
Іван вибирає серед чудес та слів Ісуса лише найважливіше, лише те, що тісно пов’язане з найглибшими бажаннями й найнеобхіднішими потребами людини: життя, свобода, світло, хліб, вода і т. д. – тобто речі безпосередні, конкретні, над якими з більшою чи меншою тривогою побивається кожна людина будь-якої епохи і будь-якої культури.
Ісус не заперечує вартости цих речей. Але, окрім того, чим вони є для туземного життя, вони є ще й символами глибших, духовних й однаково необхідних потреб, які стоять вище від матеріяльного життя. Й Ісус представляє Себе як єдиного, хто може їх задовольнити і вповні їх здійснити.
в) В Івана Ісус наголошує не так на любові до ближнього взагалі, як на єдності та на братній любові між самими Його послідовниками. Це не означає, що християнська спільнота має стати якимсь замкненим у собі «гето», що не цікавиться потребами «тих, що назовні». Така поведінка була б зовсім не християнською й противилась би тій любові, якою «так Бог полюбив світ [тобто ціле людство], що дав Сина Свого Однородженого» за нього (Ів. 3:16). Факт, що Іван акцентує увагу на словах Ісуса, де йдеться про братню любов, можна пояснити принаймні двома важливими мотивами.
Любов для Івана є не лише заповіддю Ісуса, вона є Божим даром, а й навіть участю у внутрішньому житті самого Бога. Остання частина священичої молитви Ісуса (Ів. 17:20-26) говорить про ту інтимну злуку, в якій любов Отця обіймає Сина та всіх тих, хто ввірував у Нього і полюбив Його. Лише в цій «динаміці» можна втілити в життя заповідь любови в її найповнішому вияві (Ів. 16:27); і саме в такій вповні отриманій і вповні дарованій любові полягає вічне життя та вічне щастя. Хто не приймає любови Отця через віру в Сина, не має повноти цієї любови, тому що йому бракує глибокого сопричастя життя з Ним (Ів. 17:3; 3:35-36). Бог беззмінно любить світ, і те саме мають робити послідовники Ісуса, щоб усі ввійшли в цю динаміку любови.
Друга рація, чому Іван робить такий акцент на братній любові між послідовниками Ісуса, полягає в тому, що з неї всі зможуть пізнати, що вони є Його учнями (Ів. 13:35). Завдяки їхній єдності, осягнутій через любов Ісуса, світ увірує, що Ісус – посланець Отця (Ів. 17:21), світ довідається і наочно побачить, що існує новий спосіб життя, радикально відмінний від того, що він його бачить і практикує і що зводиться до егоїстичної гонитви за достатками, за владою, за задоволенням, коли забувають про сумління та про добро братів.
Взаємна християнська любов – це не просто моральний обов’язок, а насамперед участь у Божій любові і вияв нового життя. Вона є єдиним доказом правдивости їхньої віри, як говорить сам Ісус: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:35); це не якісь розумні книжки, а життя спільноти, що виявляє в стосунках між своїми членами всю ту любов, якою Бог її полюбив в Ісусі Христі.
Найкраще пояснення слів Ісуса про братню любов між Його послідовниками Іван наводить у своєму першому посланні (пор., напр., 1 Ів. 4:7-10): Бог полюбив світ не лише на словах, але дарувавши Свого Сина; Ісус полюбив не лише на словах, але дарувавши Себе самого у всецілій жертві. Тому братня любов має бути також конкретною, має виявлятися в ділах (пор. 1 Ів. 3:17; 4:20-21). Хто каже, що любить Бога, але не любить ближнього, – це просто звичайний брехун, як так само і той, хто каже, що знає Його, але не зберігає Його заповідей (1 Ів. 2:4), що зводяться до єдиної заповіді, про яку говорить Іван.
Цим ученням про любов Іван закликає кожного християнина, кожну спільноту та цілу Церкву до найбільшого обов’язку – обов’язку свідчити перед світом про прихід до людей безконечної Божої любови в Ісусі Христі. Хто називає себе послідовником Ісуса, в якому б часі він не жив, має відчувати обов’язок до цього свідчення, щоб не бути названим брехуном, адже це потягнуло б за собою не лише особисті наслідки, а й наслідки для всього світу, що не отримає того свідчення, якого так потребує.