г) Прихід Божого Сина у світ мусить викликати переворот у сумлінні людей. Стосовно Його особи та Його слова не може існувати жодного застереження. Його необхідно прийняти безумовно, з цілковитою вірою, і цьому не можуть завадити жодні звичаї, ідеології чи вчення, із Мойсеєвим законом включно. Зрозуміла річ, що поведінка і вимоги Ісуса приводять до кризи сумління в кожного, хто Його слухає, хто з Ним зустрічається. Адже зустріч з Ісусом може завершитись або повним прийняттям Його особи з вірою та любов’ю, або замішанням, як у Никодима, або ж глухою і затятою ворожістю, як у тих, хто таки не має найменшого наміру зректися власних думок, власних інтересів, власного способу життя і перекручує кожен вчинок Ісуса, намагаючися виправдати свою поведінку глупими мотивами – наприклад, скрупульозним зберіганням суботи, так начеб воно могло становити якесь обмеження для Божого діяння.
Таким чином присутність Ісуса у світі стає великим судовим процесом, що його Він влаштовує над світом, тимчасом як світ думає, що влаштовує його над Ним (Ів. 3:19): Ісуса звинувачують, потім арештовують, засуджують і розпинають. Але все це, з одного боку, виявляє найглибші настановлення Його ворогів супроти Бога, а з іншого – здійснює Божий план спасіння всіх віруючих: із пшеничної зернини, похованої в землі, виросте новий повний колосок; пастир своєю смертю рятує овець!
Ісус прийшов для того, щоб цей суд здійснився (Ів. 9:37), тобто розрізнення не так між праведниками і грішниками, – адже всі є грішні і всі мусять «відродитися», щоб увійти в царство Боже (Ів. 3:5), – як радше між віруючими і невіруючими, між тими, хто приймає, і тими, хто відкидає Бога, що об’являє Себе в особі Свого Сина. Для Івана не є таким важливим страшний суд у кінці світу. Набагато важливішим для кожної людини є те, що відбувається кожної миті її життя, щоразу, як вона стоїть перед вибором між тим, чи бути з Христом, чи стати проти Нього; між тим, чи вірити по-справжньому, тобто вірити в Божого Сина своїм життям і вчинками, чи відкинути Його. Година засудження Ісуса (Ів. 12:31) – насправді це година засудження світу, тобто всіх тих, хто стає Його ворогом, це засудження диявольської сили («князя цього світу»), видимим виявленням якої, в кінцевому підсумку, є їхня поведінка.
З цього огляду необхідно зауважити, що в четвертому Євангелії супротивники Ісуса, як правило, звані «юдеями», навіть коли Ісус перебуває в Галілеї (пор. Ів. 6:41; 52). Іван писав наприкінці першого століття, коли юдейський народ уже був майже цілковито розсіяний, і Церква вже не мала підстав боятися юдеїв.
В Івана слово «юдеї» втрачає своє первісне історичне значення, набираючи значення символічного й стаючи образом усіх супротивників Ісуса як таких, себто тих, хто не дає доступу світлові, хто ремствує, хто не хоче його прийняти в будь-який час і в будь-якому місці.
д) Іванове Євангеліє видається надмірно персоналістичним і майже індивідуалістичним: кожна особа мусить зробити власний вибір перед Христом. Це правда, але слід сказати ще й інше.
Іван живе в Церкві і пише для вірних, які формують цю Церкву. Перші три глави книги Об’явлення містять у собі сім листів, адресованих сімом церковним спільнотам Малої Азії. Без сумніву, він не міг ігнорувати дійсности Церкви і того, що в ній відбувається, адже в Церкві циркулює божественне життя, принесене втіленим Словом.
Насправді Церква присутня в Івановому Євангелії, так само, як присутні в ньому основні обряди, через які встановлюється зустріч з Христом – «дорогою, правдою і життям» (Ів. 14:6). Роздумування над життям Ісуса спонукало улюбленого учня вибрати ті Його чуда та слова, які не лише виражали б, ким є Божий Син для людини, а й вказували б також, яким чином те, що чиниться в Церкві, базується на житті Ісуса, внаслідок чого святі Тайни є продовженням спасительних діл самого Ісуса. Це Він є тією великою Тайною, через яку віруючий осягає божественне життя.
У світлі життя Церкви, відомого нам основним чином із книги Дій та з Павлових послань, Іван вбачає у вчинках та словах Ісуса характер прообразу святих Тайн. У 3-ій главі знаходимо чудову катехизу про хрещення; чуда оздоровлення паралітика (Ів. 5) та сліпородженого (Ів. 9) містять у собі науку про хрещення, відповідно, як зцілення та як просвічення людини; 6-та глава – це широка й змістовна катехиза про Євхаристію, що, мабуть, присутня також і в знакові чудесного перетворення води у вино на весіллі в Кані; кров і вода, які виходять із проколеного боку Ісуса, – це ще один натяк на хрещення і на Євхаристію (Ів. 19:36), що чинять вірних учасниками смерти і воскресіння Христа. Від гріха людину звільняють не юдейські обряди очищення (пор. Ів. 2:6; 3:25), а Ісусове слово (Ів. 15:3), передана апостолам влада та дар Святого Духа у вечір Пасхи (Ів. 20:22-23).
Іван, будучи наочним свідком життя Ісуса і життя первісної Церкви, відкриває в євангельських сценах, що закарбувалися в його пам’яті, такі аспекти, що відразу ще не привернули були до себе його уваги (пор. Ів. 7:39), й відкриває в діях Церкви продовження спасительних дій Христа.
Коли йдеться про святі таїнства, обов’язково сказано й про Церкву як органічну спільноту. Тож і в Івана Церква присутня – як у своїх видимих складниках, так і у своїй невидимій дійсності. Подібно, як і в синоптиків, ми спостерігаємо тут, як навколо Ісуса формується гурт учнів, що згодом стануть апостолами (Ів. 1:35-51). Згадано тут про зміну імени Симона на Кифу; наприкінці Євангелія Симон отримує завдання пасти Божий народ (Ів. 21:15-17), переймаючи роль доброго пастиря.
Образ пастиря і стада, наявний і в синоптичній традиції (Мт. 18:12-14; Лк. 15:3-7), сягає своїм корінням Старого Заповіту (пор. Пс. 23; Єр. 23:1-6; Єз. 34:11-31). Стадо, що його Петро має пасти, себто кермувати ним, – це і є новий Божий народ, Церква.
У Івана знаходимо ще один образ, також запозичений із біблійної традиції (пор. Іс. 5:1-7; Пс. 80:9-12), що зображає найглибший аспект природи Церкви – образ виноградини і галузок (Ів. 15:1-7). Це, так би мовити, Іванова версія Павлового вчення про Церкву як Христове тіло. Іван також, окрім видимої структури Церкви, «бачить», що її правдивою природою є глибока, життєва злука вірних з Христом, що є єдиною дорогою, через яку можна здійснити зустріч з Богом, що породжує в людині різні добрі плоди. Але така глибока злука не може відбутися поза тим видимим організмом, в якому повторюються спасительні діла Христа, втіленого Слова, неперевершеної Тайни, дарованої Богом світові.
е) Четверте Євангеліє найглибше проникає в сумління й найбільше примушує замислитися. Воно найбільше з усіх Євангелій наголошує на тому, що перед присутністю Сина Божого, що став Людиною, кожен мусить зайняти якусь позицію, – байдужість неможлива: «Хто ж не вірує, той вже засуджений» (Ів. 3:18), адже вічне життя перебуває в залежності від віри в Ісуса (Ів. 20:31), і не вірити – це рівнозначно, що відкинути життя і засудити себе на вічну смерть.
Тому Євангеліє Івана завжди має драматичний тон, чи, точніше, тон великого судового процесу, на якому вирішується «все». Іван представляє Ісуса об’явником Бога, Його Сином і свідком Невидимого, Який сам бачив те, про що говорить (Ів. 1:18; 3:11-13,32); водночас Іван описує стіну упереджень, безвір’я і ворожости, якою Він оточений.
Кожен, хто прийняв Його без упереджень, щирим серцем увірувавши в Нього, побачив в Ісусі славу Божого Сина (Ів. 1:14). Діла і слова Ісуса показано як діла і слова Божого Сина, повного благодаті та правди. Але щоб це «побачити», необхідно увірувати. Іван описує свій власний досвід, просвічений вірою в Ісуса, завдяки якій стали зрозумілими Його діла. Наприкінці свого Євангелія він записує слова Ісуса, адресовані всім вірним: з’явившись перед невірним Хомою, Ісус каже: «Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!» (Ів. 20:29). Саме цим блаженством віри завершується розповідь про Ісуса, яку Іван розпочав своїм прекрасним прологом. І це те саме блаженство, яке Лука записує на початку своєї розповіді, коли Єлисавета каже, звертаючися до Марії: «Блаженна ж та, що повірила, бо сповниться проречене їй від Господа!» (Лк. 1:45).
Цими двома блаженствами віри розпочинається і завершується все те, що звіщає Новий Заповіт і що очікує єдиної адекватної відповіді – відповіді віри.
| СХЕМА-ПІДСУМОК |
| 1. 1:1-18: Пролог: Боже Слово, світло і життя людей перед Його втіленням і після нього.
2. 1:19 – 12:50: Ісус об’являє Себе Месією і Сином Божим перед юдейським народом. а) 1:19 – 4:54: Зустрічі Ісуса з першими учнями та з кількома типовими представниками тогочасного юдейського суспільства (з Никодимом, членом синедріону і законовчителем, зі самарянкою, жінкою єретичного віровизнання, з римським урядовцем-поганином); б) 5:1 – 12:50: Зустрічі Ісуса з масами юдеїв, що перетворюються у ворожі сутички, незважаючи на всі «знаки» (оздоровлення паралітика, недужого від тридцяти років, помноження хлібів, оздоровлення сліпонародженого та воскресіння Лазаря). 3. 13:1 – 21:25: Ісус вповні об’являє Себе перед Своїми учнями. а) 13:1 – 17:26: Остання вечеря, прощальне слово до учнів, зосереджене на темі віри і любови, молитва Ісуса до Отця; б) 18:1 – 20:31: Страсті, смерть і воскресіння; в) 21:1-25: Додаток, остання поява Воскреслого і звіщення Петрові його місії в Церкві. |