ЧОМУ ВМИРАЮЧИМ УДІЛЯЮТЬ ТАЇНСТВО ХВОРИХ ТА СВЯТЕ ПРИЧАСТЯ? ЧИ БУДУТЬ СПАСЕННІ ТІ, ХТО ВІДІЙШЛИ БЕЗ ТАЇНСТВ?
Ми віримо і щодня пересвідчуємося, що таїнства є джерелом благодаті та єдності з Богом та ведуть до спасіння. Щодо самого же спасіння, слід сказати, що в Христі всі ми спасенні, але, з іншого боку, від нас самих залежить чи приймемо це спасіння. На щастя не ми визначаємо чи хтось буде спасенний чи ні: «Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде» (Мр. 16:16).
Таїнство хворих перестало бути тільки останнім помазанням, яке ми називаємо Єлеопомазанням, і знаком того, що хтось уже вмирає. Воно може уділятися багаторазово в будь-якій ситуації фізичного, психічного чи духовного захворювання та страждання. Катехизм Католицької Церкви говорить про духовні наслідки помазання хворих: «…благодать зміцнення, миру і відваги в подоланні труднощів, які пов’язані з важкою хворобою або старечою неміччю» (ККЦ 1520).
Євхаристія супроводжує людину протягом усього життя і все важливе в таїнствах має свій початок і сповнення в ній. Святе Причастя, яке приймає людина на смертному одрі, нагадує нам, що ми йдемо до повного єднання з Богом і є своєрідним хлібом у дорогу. Колись вживали назву Віатик, яка походить від латинського слова viaticum, що означає «припаси на дорогу». Я вже згадував раніше, що Євхаристія є «завдатком вічного життя», тому вона набуває більшого значення в хвилини близькості смерті. Крім того, таїнство хворих і Святе Причастя для помираючої людини є знаком надії як для неї, так і для її близьких.
В контексті таїнств варто згадати праці св. Томи. Підкреслюючи автономність і велике значення людського бажання і серця, в яких і через які може діяти Бог, Аквінський стверджує, що Бог може вділяти наслідків будь-якого таїнства без таїнства, тобто Він може відповісти на глибоке бажання поза видимою сакраментальною структурою. Так відбувається, наприклад, у концепції «Хрещення прагнення», коли існує обґрунтована надія, що до наслідків хрещення доступить дитина, яка померла, якщо батьки дуже прагнули цього хрещення. Те саме може стосуватися і таїнства хворих, Покаяння і Примирення та Євхаристії.
Більше того, ми-бо не знаємо, що відбувається в останні хвилини життя, навіть тих, хто здається нам байдужим у питаннях віри. У Церкві ми молимося за всіх померлих, включно за тих, віру кого знав один тільки Бог (пор. Четверта Євхаристійна молитва).
Звичайно, це жодним чином не зменшує значення таїнств на нашому шляху до спасіння та остаточної зустрічі з Богом. Ризик залишити це життя без примирення та прийняття таїнств повинен спонукати нас бути вірними і молитися за дар смерті в благодаті, а також не чекати аж хтось запропонує таїнства помазання хворих та святого причастя для наших близьких перед небезпекою смерті.
ЧИ МИ ВПЕВНЕНІ, ЩО МАЛЕНЬКІ ДІТИ, ЯКІ ПОМЕРЛИ, ПІСЛЯ ХРЕЩЕННЯ СПАСЛИСЬ? А ЯКА ДОЛЯ ДІТЕЙ, ЯКІ ПОМЕРЛИ БЕЗ ХРЕЩЕННЯ (А ТАКОЖ ДО НАРОДЖЕННЯ)?
Смерть дитини – це неймовірна рана та біль, який батьки відчувають все життя. Віра та любов можуть дати надію та розраду. Звичайно, що хрещення надзвичайно важливе, але якщо його не було, то не можна впадати в хворобливі докори сумління або відчай.
Згідно з вченням Церкви, ми впевнені в спасінні маленьких охрещених дітей. Це найкраще видно з літургії похорону охрещеної дитини. Літургійні шати білі, а в молитвах ми насамперед дякуємо за життя та хрещення дитини. Більше того, ми сповідуємо віру в те, що померла дитина знаходиться з Богом на небі після хрещення: «Ця дитина через таїнство святого хрещення стала дитиною Божою. Незбагненним для нас проявом святого Провидіння Бог покликав її до Себе. Тіло, яке зараз покладемо до труни, певного дня воскресне та засяє світлом вічного життя. Оскільки ми щиро віруємо, що охрещена дитина вже радіє вічним життям, благаємо Бога, аби Він потішив її батьків і близьких, а нам всім дав прагнення неба.»
У випадку з дітьми, які померли без хрещення, літургія стосується віри батьків та їхньої надії на те, що дитина буде прийнята через любов Бога Отця: «Бог знає Своє творіння від початку його існування і всіх огортає любов’ю. Зі щирим співчуттям молимося разом з батьками і усіма, хто оплакує цю дитину, та довіримо її милосердю Ісуса Христа, Котрий помер за всіх людей.» Катехизм Католицької Церкви конкретизує це ще більше:
«Щодо дітей, які вмерли без Хрещення, то Церква може тільки довірити їх Божому милосердю, як вона це робить у чині їхнього похорону. Справді, велике милосердя Бога, Який прагне, щоб усі люди були спасенні, і ласкавість Ісуса до дітей, через яку Він каже: «Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм, бо таких Царство Боже!» (Мр. 10:14), – дозволяють нам сподіватися, що існує дорога спасіння для дітей, померлих без Хрещення. Тим настійливішим є заклик Церкви не перешкоджати малим дітям приходити до Христа через дар святого Хрещення» (ККЦ 1261).
ЧИ ТРЕБА ВТРАЧЕНІЙ ДО НАРОДЖЕННЯ ДИТИНІ ПРОВОДИТИ ПОХОРОН?
Конгрегація доктрини віри в інструкції Donum vitae зазначає, що «залишки людських ембріонів або плодів, незалежно чи від добровільного переривання вагітності, чи ні, слід поважати як трупи інших людей».
Важливо поважати будь-яке життя, незалежно від стадії його розвитку, а також розуміти і визнати себе батьками з моменту зачаття. Батькам насправді завдають кривди, намагаючись применшити втрату дитини в перинатальному періоді. У листі на Неділю Святої Родини від 2008 року читаємо: «Померла дитина має право на повагу та гідність» і «Сім’я має невід’ємне право попрощатися, оплакати та поховати ту дитину». Усі батьки повинні мати можливість попрощатися з померлою дитиною, подбати про її гідність і мати місце, могилу, яку могли б навідувати.
Наскільки це важливо, свідчать різні ініціативи в Церкві, пов’язані з батьками втрачених дітей. Існує душпастирська опіка батьків після втрати дитини, а пам’ятники ненародженим дітям встановлені в кількох містах. У березні та жовтні (День життя та День ненароджених дітей) організовують символічні поховання ненароджених дітей, а під час Євхаристії на вівтар кладуть листівки з іменами померлих дітей, завдяки яким вони вже не є анонімними.
Всі ці ініціативи спрямовані на те, щоб допомогти пережити траур та відновити стосунки в сім’ї після втрати дитини.
ЧИ Є САМОГУБСТВО ТЯЖКИМ ГРІХОМ? ЩО БУДЕ З САМОГУБЦЯМИ?
Ми знаємо катехитичне визначення, що тяжким гріхом вважають той, що був вчинений повністю свідомо і цілком добровільно. Ми не можемо судити про те, що самогубство, хоча це вчинок, який повністю суперечить Божому задуму, слід вважати тяжким гріхом у кожному випадку. Це знає тільки Бог і людина, яка посягнула на життя, отримане від Творця.
Тут також ми бачимо, як еволюціонувало вчення Церкви, щоб напрацювати сучасну позицію щодо самогубств. Нині відзначають, що найчастіше самогубства мають психологічне підґрунтя, пов’язане з депресією, хворобами, алкоголізмом, повною втратою надії та почуттям відчаю. Не раз ті, хто вирішив покінчити життя самогубством, у певному сенсі переживали, як то іноді кажуть, чистилище чи навіть пекло на землі. Напевно, що багато з нас, хто знає осіб, що вирішили покінчити життя самогубством, сподіваються, що Бог прийме їх до Себе і дарує їм нарешті жаданий мир і щастя, яких вони не знайшли на землі.
Розвиток психології та краще розуміння причин самогубства призвели до зміни практики в Церкві та допуску до похоронної Меси та католицького похорону, на противагу старому звичаю відмовляти в похороні самогубцям та ховати їх у неосвяченій землі.
Звичайно, можуть бути випадки, коли хтось свідомо і добровільно відкидає своє життя як дар від Бога, бажаючи цим виявити свою зневагу до Творця. Хоча, з іншого боку, ми не знаємо, що сталося в останні хвилини життя і чи не став момент смерті для когось моментом звернення до Бога.
В контексті цього питання, на мою думку, слід набагато більше уваги приділяти тим, хто залишається. Ті, хто покінчив життя самогубством, уже перебувають у Божих руках. З іншого боку, ті, хто живе, особливо найближчі, відчувають велике почуття провини або біль втрати та незгоди з таким способом смерті. Такі обставини вимагають від нас бути поруч із ними, навіть без слів і бути дуже делікатними стосовно цих людей.