ЧИ ІСНУЄ ЗВ’ЯЗОК З ПОМЕРЛИМИ? ЧИ МОЖНА «МАТИ З НИМИ КОНТАКТ»?
Зв’язок із тими, хто пішов з життя існує в любові та пам’яті. Святий Тома писав, що наша молитва за померлих може бути ефективною, тому що нас об’єднує одна любов. Ми настільки єдині в Ісусі Христі, що смерть не остаточна, оскільки «наше життя змінюється, але не закінчується». Традиційно цей зв’язок у любові та пам’яті відображається через ставлення до могил найближчих та цвинтарів. Могила для нас є важливим знаком нашої віри та побожності. Ми часто говоримо «йдемо провідати могилу» і навіть «йдемо до мами чи тата». На цвинтарях трапляється чути, як люди голосно говорять із померлими, а іноді ми також говоримо зі своїми померлими родичами, у різних повсякденних ситуаціях.
Але найміцніший зв’язок з померлими у вірі, особливо в сопричасті святих. Це акцент на вимірі Церкви як спільноти, зарівно на землі, як і святих на небі. Більше того, спільнота святих (у розумінні всіх охрещених) вже побудована в земному житті через турботу про спільноту Церкви, через участь у таїнствах, благодійність, піст і молитву одне за одного, включно за померлих.
Сопричастя святих – це участь як члена спільноти в добрі, у дарах, що отримуємо з таїнств, молитві, милостині, пості та інших вчинках покути. Можна образно сказати, що це обмін дарами між небом і землею. Це своєрідний скарб Церкви, який ми можемо пожертвувати за померлих. Важливо бачити і розуміти, що кожне добро, навіть найменше, має своє значення для Бога і для інших людей: «Найменший із наших учинків, здійснений у любові, приносить користь усім, з огляду на цю солідарність з усіма людьми, живими чи мертвими, яка ґрунтується на співпричасті святих» (ККЦ 953).
МЕНІ ШКОДА, ЩО МИ РОЗІЙШЛИСЬ БЕЗ ПРИМИРЕННЯ. ЧИ МОЖУ Я ПОПРОСИТИ ПОМЕРЛОГО ПРО ПРОЩЕННЯ? ЧИ МУШУ Я ТАКОЖ ПРОБАЧИТИ, ЧИ ДОСИТЬ ПРОСТО ЗАБУТИ?
У Бога нічого не втрачено: є все життя людини, тобто і добро, і слабкість, а також і зло. У цьому твердженні наголос треба ставити не на те, що Бог усе пам’ятає, а на примиренні та прощенні. Дуже гарно пише про це Мартін Лютер у своєму коментарі Magnificat: «Бог є таким Господом, який не лише підносить те, що низьке і понижує, що високе, коротко: Він розбиває те, що є [ціле] і вчиняє цілим, що було розбите». В Бозі нічого не втрачається, а це означає, що людина поєднається з усім своїм життям, усім тим, що в ньому було. І в тому поєднанні зі своїм життям, прийнявши його цілком у Бозі, вона просить пробачення за свої слабкості як у Бога, так і людей. Людина, коли стає перед Богом, розуміє своє життя і може цілком сказати: «Люблю, прошу пробачення, дякую». Ті самі слова померлі звертають і до нас: «Люблю, прошу пробачення, дякую».
Коли вже вони так бачать і розуміють своє життя, тоді також можуть поглянути із милосердям на нас і пробачити усе, що злого ми їм заподіяли. Часто буває так, що спершу ми самі мусимо пробачити собі те, що було злого, завдавало кривди тим, хто відійшов і з ким не примирились, незалежно від того, кого це була провина.
Треба молитися про дар прощення, бо його відсутність найбільше торкається нас самих, залишаючи на нас рани і біль. З іншого боку, переконання, що достатньо буде просто забути, не веде до вирішення, оскільки проблема може стосуватися якогось значного життєвого досвіду і рано чи пізно емоції, пов’язані з цим, повернуться із подвоєною силою. Прощення – це спосіб звільнитися, скинути тягар і тільки саме це дає мир. Часто трапляється, що ми пробачаємо, хоча й не забуваємо. Коли пробачаємо, треба також побачити, що це благодать і про неї слід просити, особливо, коли ми не можемо впоратись зі своїми емоціями.
Я вважаю, що нам слід якомога серйозніше прийняти до серця всім відомі слова молитви «Отче наш», на які можливо через їх звичність не звертаємо особливої уваги: «І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Ми маємо ревно і з глибини серця молитися цими словами, бо вони є способом пробачити іншим та собі й визнати, що ми теж є винуватцями гріхів, за які хотіли б отримати прощення.