Переслідувані Божою любов’ю

Що ближче людина до прокляття, то більше насідає на неї Божа любов. Це, як ми бачили, драма пекла. Якщо ми щойно здійснили свій останній чин свободи і якщо це «ні», яке примикає до сатанинського загорділого «ні», категоричне «ні», сказане любові, тоді вся та любов, якою і далі любить нас Бог, любов, в яку ми поринули, перетворюється на вогонь, що обпікає нас і обпікатиме безконечно, бо ж Бог не може перестати нас любити. Як може Бог стати блаженством для тих, хто став зовсім несприйнятливим до любови? «Внутрішні потемки» є ніби однією із тих «чорних дір» всесвіту, які не посилають жодного проміння, а навпаки, знищують світло в собі.

Я дуже люблю найдавніші зображення пекла, які знаходимо на іконах Сходу. На них видно, що пекельний вогонь виходить безпосередньо з Божої слави, яку споглядають блаженні. Для тих, хто її відкидає, бо їхнє серце закрите для любови, ця слава стає ніби нестерпною. Любов мучить їх, як вогонь, і з тієї миті вони у своїй демонічній ненависті придумують один одному всякі тортури.

Пекло – не кімната тортур, яку Бог приготував, щоб нас карати, ні не якесь місце поза межами Його любови, ніби Він заявляє: «Ти сказав Мені “ні”. Все! Ти підпадаєш лише під Моє правосуддя. Я більше не люблю тебе і застосовую до тебе правосуддя в усій його строгості». Будучи любов’ю, Бог може давати лише любов, а чин правосуддя здійснює сам проклятий, коли, відкидаючи любов, перетворює її в прокляття для себе. Та Бог не перестає любити.

Деякі святі навіть молилися за проклятих або жертвували себе за них. Свята Тереза від Дитяти-Ісуса сказала, що якби могла, то віддала би своє життя за проклятих. Ці святі показують, що вони знають серце Бога, Який не може не любити своїх сотворінь, навіть у стані пекла. Він і далі їх любить. Лише вони самі, ніхто інший, мають змогу накликати на себе прокляття.

Не можна, проте, розглядати останній чин нашої свободи у відриві від нашого попереднього життя. Цей чин, зазвичай, підготовлений нашими попередніми свобідними діями. Якщо ми відкриті до любови, нашим останнім чином свободи буде оте «Мій Боже, люблю Тебе!» святої Терези від Дитяти-Ісуса. Ми будемо, як-то вона говорить про себе, стиглим гроном, яке зірве Бог. Якщо ж ми зачерствіли або якщо жили поверхово, у легковажності й байдужості, то, звичайно, у ці останні моменти відбуватиметься щось найжахливіше, бо ми не будемо готові.

Так само людина, яка раптово помирає дуже молодою, набагато менше готова до смерти, ніж та, яка природно помирає в старості. Мало людей у молодому віці вже розуміють сенс свого життя. Вони ще надто в сп’янінні, у засліпленні негайним, у почуттях, у відкриттях. Тому смерть молодої людини нас вражає, і ми можемо з нею погодитися лише знаючи, що Христос був при ній у той останній проміжок часу, тривалість якого нам не дано знати, між смертю клінічною і смертю метафізичною, і вона змогла Його зустріти й погодитися на любов. Я не бачу підстав, чому б те, що Бог дає в природній смерті, Він відмовився б таємничішим чином дати тим, хто помирає раптово.

Попередній запис

Ставмося серйозно до відкупительної жертви Христа

Наступний запис

Остання згода на любов