Є люди, які, хоч і дуже молоді, та перед лицем близької смерти можуть доходити аж до свідомого дарування свого життя. Інші можуть робити цю офіру менш свідомо, проте так само свобідно. Мені на думку спадають ті, хто кидаються у воду когось рятувати, а самі тонуть. Ті, хто кидаються у вогонь когось рятувати, а самі гинуть у тому вогні. У цих вчинках вони віддають своє життя в любові так само свобідно, як і неусвідомлено. У цю мить свобода осяяна світлом Святого Духа, Який показує любов як кінцеву мету життя.
Бо той, хто так чинить, хай навіть інстинктивно, чинить з любови, і в тому найвища свобода. Навіть якщо усе відбулося миттєво, то в цю мить він здійснив найсвобідніший учинок, який коли-небудь робив, бо це вчинок досконалого милосердя. Хоча цей вчинок не обдуманий раціонально, та він був здійснений у цю мить вільно, вищим способом, аніж коли був би обдуманий. Ми так не чинили б, якби бажання не виходило із глибини нашого єства. Найсвобідніший вчинок не обов’язково має бути найобміркованіший. Дари Святого Духа надихають нас на найсвобідніші вчинки ніби інстинктивно, через любов. У тих випадках, які ми навели, природним інстинктом мав би, навпаки, бути інстинкт самозбереження: не кидатися у воду чи вогонь, аби когось порятувати. І не можна нікому дорікати за страх і рефлекс самозбереження.
Коли йдеться про інстинктивну офіру свого життя, то ми стоїмо перед героїчним учинком, що його диктує інстинкт любови, на яку надихає Святий Дух. Ми зразу ж підіймаємося над обмірковуванням, не зважуємо усі за і проти, ми просто любимо, і цей чин любови є чином, що перемагає все. Останній чин свободи є, певно, такого самого штибу: це – згода на любов. Тому дуже важливо давати розп’яття, тим що вмирають, а особливо тоді, коли вони не можуть говорити. Часто останній чин свободи виражається не в словах, а в доторку, поцілунку, погляді, тілесному порухові.