Що станеться, коли ця пара не знайде якогось джерела відпочинку? На щастя, їхня дитина не завжди буде така вимоглива. Але попереду ще ясельний вік, і нові діти завжди можуть з’явитися на світ. Якщо вони далі віддаватимуть, нічого не беручи, то після другої стадії виснаження поступово прийде третя. Згідно з Покачіні й Кіфабером, це найкритичніша фаза. Вони назвали її перехідною фазою, тому що в цей період зазвичай ухвалюються рішення, від яких залежатиме благо сім’ї в майбутні роки. Вони або усвідомлять, якою слизькою дорогою ідуть, і почнуть вживати заходів, щоб повернути в протилежний бік, або далі будуть занурюватися в хаос.
Упродовж цієї третьої стадії вони відчувають неймовірну втому, самоосудження, великий гнів і кривду. Уперше пара в такому становищі відкрито звинувачує дітей у тому, що відчуває невдоволення. Однією з причин їхнього захоплення батьківством були ідеалістичні сподівання щодо того, якими є діти. Вони справді не знали, що хлопчики й дівчатка можуть бути (і це зазвичай саме так) вимогливими, егоцентричними, неохайними, лінивими й непокірними. Але ж так не мало бути! По суті, вони сподівалися, що діти заспокоять їхню потребу любови й схвалення. А натомість вони лише знають «дай!» і «візьми!» Пригнічення і сум щодня приходять у гості.
Усамітнення
Людська свідомість не здатна надто довго витримувати такий рівень збудження. Вона прагнутиме захистити себе від подальшого болю. Як вже згадувалося перед тим, ця перехідна стадія зазвичай веде або до корисних змін, або до деструктивного самозахисту. Останнє трапляється на четвертій стадії, яку автори називають усамітненням. Індивід відходить від сім’ї і стає «неприступним» для дітей. Матір може не чути їх, навіть якщо вони смикають її за спідницю і благають про увагу. Вона може вдатися до алкоголізму, надуживання наркотиками чи заспокійливими засобами, аби ще більше заглушити свої чуття. Якщо їй доведеться мати справу з дрібними пригодами і дразливими моментами дитинства, такими як розлите молоко чи клей на килимі, вона може реагувати надто бурхливо і немилосердно карати. Фантазії про те, щоб «вдарити шибеником до стіни» або «добре відлупцювати його» можуть не давати спокою цьому розгніваному і сповненому вини батькові. Очевидно, що до наруги над дитиною зовсім недалеко. Це трапляється тисячі разів щодня в більшости західних країн.
Якщо матір на четвертій стадії виснаження попросять розповісти про її почуття, то вона скаже щось на взір: «Я просто не можу впоратися з дітьми тепер». Я консультував жінку в цьому становищі, яка сказала мені таке про своїх дітей: «Вони плутаються в мене під ногами і просять те і се, але я скажу вам: треба гнати їх геть. Я не хочу, щоб вони зруйнували моє життя». Вона була зарядженою динамітною шашкою, готовою детонувати, як тільки її підпалять. Люди, які досягають цієї стадії, не лише усамітнюються від дітей, але й також ізолюють себе від партнера в подружжі та інших членів сім’ї. Тому ці батьки, фізично й психологічно виснажені, пройняті виною до глибин душі, сповнені ненависти до себе й розчарування життям, опускаються до п’ятої стадії виснаження.
Остання фаза
Прокачіні і Кіфабер називають фінальну фазу хронічним розчаруванням. Для неї характерні замішання та апатія. Особа на цій стадії втрачає весь смисл і мету життя. Ідентичність розмивається. Тижні минають без жодних подій, вартих запам’ятовування. Сексуальне бажання зникає, і подружжя опиняється в серйозній небезпеці. Думки повсякчас зосереджені на самогубстві, «психічному надриві» чи втечі. Безумовно, така особа вкрай потребує консультування і радикальної переміни способу життя. Якщо не відбудеться жодних змін, дороги назад не буде для обох поколінь.
І все це так непотрібно!
Тепер розгляньмо уважніше сучасну типову оселю. Більшість моїх читачів ніколи не досягнуть пізніх стадій виснаження, описаних вище. Життя важке, але не настільки. Однак, дехто з вас проживе роки свого батьківства в стані загальної втоми й стресу, характерних, очевидно, для другої стадії. Ви наповните своє життя мотлохом… непотрібними обов’язками й зобов’язаннями, з яких не будете мати жодного тривалого зиску. Дорогоцінні запаси енергії буде змарновано на те, що видається важливим тільки в один момент. Як наслідок, роки батьківства будуть затьмарені роздратуванням і розчаруванням. Як ви можете дізнатися, чи це не сталося вже тепер? Гаразд, доброю підказкою можуть служити повсякчасні крики, скарги, погрози, покарання і картання дітей. Мусить існувати кращий спосіб виховувати наших синів і доньок.
Одна із найпоширеніших помилок молодих сімей – це повторення хиби молодого батька, який написав мені. Джек і Марджі спробували досягти надто багато надто рано. Я здригаюся, коли щойно одружена пара каже мені, що впродовж перших двох спільних років вони мають намір відвідувати школу, народити дитину, працювати повний робочий день, відремонтувати будинок, підзаробляти ночами і викладати в класі недільної школи.
Це нерозважливий задум. Людське тіло не витримає такого навантаження. І коли воно врешті-решт виснажиться, з емоціями трапляється дещо цікаве. Вони також функціонують неправильно.
Бачите, розум, тіло і дух – це дуже близькі сусіди, і кожен з них зазвичай переймає недуги іншого. Пригадуєте, що Джек не розумів своєї депресії. Він мав усі підстави для щастя. Але зоставався нещасним. Чому? Тому, що стан фізичного виснаження суттєво впливав на його психічний апарат. І, правду кажучи, його духовне життя, мабуть, не було аж надто натхненним також. Три елементи нашої інтелектуальної системи тісно пов’язані і схильні одночасно здійматися вгору й опускатися вниз. (Пригадуєте, яким пригніченим був Ілля і хотів відразу померти після свого виснажливого суперництва з пророками Ваала?) Саме тому нам так важливо оберігати й підтримувати тріяду: розум, дух і тіло. Якщо надламається одна деталь, увесь двигун починає деренчати.
Отже, я долучаюся до авторів «Батьківського виснаження» і закликаю вас у подальші роки використовувати свої фізичні ресурси обережно й мудро. Виховання дітей дуже нагадує біг на довгу дистанцію, який вимагає від спортсменів вміння стримувати себе. Якщо помчите уперед, немов біжите спринт, то неминуче втомитеся. Ви почнете задихатися і спотикатися, коли дорога буде без кінця звиватися перед вами. І коли ви дійдете до високої гори, більше відомої як юність, у вас вже не зостанеться сил, щоб дійти до кінця шляху. Бачите, батьківство – це маратон, і нам треба підтримувати темп, який можна підтримувати два чи навіть три десятиліття. У цьому секрет перемоги.
І таку можливість нам дарує збалансоване життя!