Перша частина Євангелія від Івана (закінчення)

2) Від 5-ої до 12-ої глави діяльність Ісуса розвивається на очах у народних мас: Його слова і чуда стають предметом гарячих і гострих суперечок, в яких постає пряме питання про правдиву сутність Ісуса, про Його божественність, про Його унікальний стосунок до Бога Отця; дотепер було безпосередньо видно лише Його месіянство, Його Боже посланництво, але це ще не давало змоги ввійти в божественне таїнство Його особи. Читати ці сторінки трохи важче. Складається враження, начебто ми перебуваємо на судовому процесі. Юдеї починають звинувачувати Ісуса в тому, що Він «працює» (сповнює чуда) в суботу (Ів. 5:10-18), – настільки тверде і формальне було їхнє розуміння суботнього відпочинку. Ісус спростовує ці закиди, аргументуючи тим, що Він діє в повній спільності зі Своїм Отцем – Богом. Продовжуючи, Він показує, наскільки інтимні й унікальні Його взаємини з Богом Отцем (Ів. 5:18-25). У подальших віршах описано владу, яку Отець дав Своєму Синові: владу дати вічне життя тим, хто слухає Його слово, та владу судити всіх людей наприкінці часів – як тих, хто приймає Його слово, так і тих, хто Його відкидає (Ів. 5:25-29). У віршах 30-40 Ісус подає докази правдивости Своїх тверджень: проповідь Івана Христителя, діла, які Він чинить, Писання Старого Заповіту, що свідчать про Нього. Але юдеї, перейняті зовнішніми приписами свого закону, все одно не розуміють.

Після цієї першої сутички Ісус повертається назад до Галілеї, де Його добре знають і де Він не знаходить такого ворожого ставлення народу, як в Єрусалимі. З усієї діяльности Ісуса в Галілеї Іван згадує практично лише про чудо помноження хлібів та про чудесний перехід через Генезаретське озеро. По цих двох чудах іде довга промова, в якій Ісус обіцяє, що дасть Себе самого як їжу і пиття, як харч нового життя, що народжується через хрещення («з води й Духа», як Він говорив Никодимові).

Ці два чуда (Ів. 6:1-21) мали переконати Його слухачів, щоб вони повірили Його словам, навіть не розуміючи, «як» Він міг їх здійснити. Але Ісусові слова звучали надто твердо, незрозуміло для Його слухачів, і вони відходять. Разом з ними і багато учнів тратять початковий ентузіязм і покидають Ісуса. Лише Дванадцятеро на чолі з Петром ще раз підтверджують свою віру в Ісуса та в Його слово, адже лише в Нього – слова життя вічного, як каже Петро (Ів. 6:68-69).

Ця Ісусова проповідь стосується передусім Його особи: увірувавши в Ісуса, у Слово, Яке об’являє нам Отця, ми маємо Його «їсти», «пережовувати», «засвоювати» Його як хліб, аби Він став життям для нашого життя. Вона символізує так само і Євхаристію – видимий, таїнственний знак цього «засвоєння» Ісуса, який буде тим більше ефективний і багатий на благодать, чим краще буде здійснене те перше «засвоєння». В усій проповіді Ісуса одночасно маються на увазі обидва ці аспекти: якщо в її історичному контексті нікому зі слухачів Ісуса, включно з апостолами, Євхаристія ще не могла прийти на гадку, оскільки не була ще на той час установлена, то в час, коли писалося Іванове Євангеліє, Євхаристія, у тій формі, як її тоді відправляли в Церкві, не могла не виникнути в уяві. Друге розуміння слів Ісуса не лише не заперечує, а й вимагає першого.

Віровизнання Петра, який не тільки від власного імени, а й від імени всіх інших учнів декларує свою віру в Ісуса, виглядає як еквівалент до «визнання віри» в Кесарії Пилиповій, яке знаходимо в синоптичних Євангеліях (пор. Мт. 16:13-20). Це лиш один із низки знаків (пор. Ів. 1:42; 20:6-8; 21:15-17) першости Петра серед апостолів і в цілій Церкві, про яке свідчить також і Іван – «учень, якого любив Ісус».

Після цієї галілейської перерви сюжет знову приводить нас до Єрусалиму, куди Ісус прибуває з нагоди одного із юдейських свят. Зміст глав 7-12 значною мірою складається із проповідей, в яких Ісус ще раз настільки ясно говорить про Свою божественність, що присутні юдеї двічі намагаються Його каменувати (Ів. 8:59; 10:31) і раз ув’язнити (Ів. 10:39). Ісус називає Себе світлом світу (Ів. 9, оздоровлення сліпородженого), життям людей (Ів. 11, воскресіння Лазаря), добрим пастирем, що дає життя за своїх овець (Ів. 10). У цих промовах Ісус повертається до тих тверджень та аргументацій, що їх Він наводив у 5-ій главі. Таке наполягання вказує на ворожість і затятість Його супротивників, що стають ще агресивніші після двох чуд, котрі надзвичайно детально описано в главах 9 і 11: ці нечувані події мали спонукати юдеїв до призадуми, як колись Никодима (що тут несміливо намагається стати на захист Ісуса: Ів. 7:50-53), але насправді вони лише побільшують ненависть до Нього. Чудо воскресіння Лазаря стає краплею, що переповнює чашу: тепер супротивники Ісуса остаточно ухвалили рішення вбити Його (Ів. 11:47-53). Зауважмо, що Іван вибирає два чуда надзвичайно великого значення, адже вони виявляють характер місії Ісуса: відкрити очі до істини та дарувати життя. Але хто закриває свої очі, для того не існує світла, яке могло б його просвітити. Політичні і матеріяльні інтереси були сильніші й пекучіші від будь-якого духовного інтересу, як видно зі слів Кайяфи, в яких Іван вбачає несвідомо проголошене пророцтво.

Глава 12 підводить до останнього тижня життя Ісуса. Вечеря у Віфанії вже несе на собі тінь страждань: пор. коментар Ісуса та Юди стосовно відданого і сердечного вчинку Марії. Далі настає коротка розповідь про тріюмфальний в’їзд Ісуса до Єрусалиму та бажання групки поган побачитися з Ним, Який, утім, начебто і не звертає на них уваги. Натомість Він дає надто глибоку відповідь, щоб могти її відразу зрозуміти: якщо пшенична зернина не буде посіяна в землю й не загине, то вона залишиться сама; якщо ж, натомість, загине, то принесе великий плід. Сьогодні значення цих слів зрозуміле: смерть Спасителя була необхідна, щоб від неї заструменіло життя для «багатьох» – євреїв та поган.

Іван завершує першу частину свого Євангелія роздумами про невірність юдеїв (Ів. 12:37-43) та низкою висловів Ісуса, що підсумовують Його попередні проповіді й нагадують про кінцевий суд (Ів. 12:44-50).

Попередній запис

Перша частина Євангелія від Івана

Наступний запис

Друга частина Євангелія від Івана