Перша частина Євангелія від Івана

Ісус об’являє Себе перед юдейським народом (Ів. 1:19 – 12:50)

У першій частині свого Євангелія Іван описує поступове об’явлення Ісуса перед юдеями та викликані ним реакції.

Спершу це об’явлення відбувається переважно лише перед окремими особами – немовби пошепки (Ів. 1:19 – 4:54); згодом на сцену більш рішучо виходить народ та його начальники (Ів. 5-12). Тимчасом як зустрічі з окремими особами увінчуються вірою та прийняттям особи Ісуса, зустрічі з народом перетворюються на сутички, внаслідок яких зроджується недовіра і ворожість, а в кінці – постанова розправитися з Ним через засудження на смерть.

Іван не говорить нічого про народження Ісуса та про Його приватне життя, хоч після смерти Ісуса він багато часу прожив разом з Богородицею (Ів. 19:27). В його очах усе це має другорядне значення, і, зрештою, про це вже розповіли були інші євангелисти. Замість розповіді про дитинство він наводить такий вислів віри первісної Церкви: «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами» (Ів. 1:14).

Безпосередньо після прологу Іван переходить до прилюдної діяльности Ісуса, тобто періоду, в якому Він об’явив Себе Божим Сином, даючи пізнати людям Бога Отця.

1) Ів. 1:19 – 4:54. У четвертому Євангелії, подібно, як і в перших трьох, прилюдній діяльності Ісуса теж передує проповідь Івана Христителя. У цьому Євангелії Христителя трактовано виключно як «свідка» Ісуса. За вказівкою Предтечі, який означив Ісуса як Агнця Божого, «що на Себе гріх світу бере» (Ів. 1:29,36), двоє учнів Івана Христителя вирушають слідом за Ним, і вже від першої зустрічі полонені Його особою. Один із цих двох учнів, Андрій, зустрівши свого брата Симона, впевнено заявляє йому, що він знайшов Месію, і приводить брата до Ісуса, який, зупинивши на ньому погляд, дає йому ім’я «Кифа», що арамейською мовою означає «скеля», чи «камінь», а його грецький відповідник πέτρα, прийнявши, стосовно до Симона, закінчення чоловічого роду, перетворився на πέτρος, звідки й наше «Петро». «Кифа» й надалі залишиться загальновживаним іменем Петра; Павло, наприклад, неодноразово вживає це ім’я в Посланні до Галатів, не супроводжуючи його жодним поясненням (пор. Гал. 1:18; 2:9,11,14), тимчасом як Іван уважно зазначає при ньому: «що у перекладі означає: Петро (Скеля)» (Ів. 1:42).

Далі настає покликання Пилипа, а за ним – Нафанаїла, чесної і відданої людини, хоч і на початку дещо недовірливої; так формується перший маленький гурт учнів, які вже від першої зустрічі з Ісусом впізнають у Ньому Месію, вірують у Нього і йдуть слідом за Ним. Таємничий кінцевий вірш першої глави (Ів. 1:51) чимось нагадує старозаповітне видіння Якова (Бут. 18:12-17), лише тепер сам Син Людський, Ісус, з’єднує землю з небесами, які знову відчиняються, щоб прийняти до себе людину.

Чудо в Кані (Ів. 2:1-11) – це перший «знак», що зміцнює віру учнів, виявляючи доброту і щедрість Ісуса до молодят, яким бракує вина в самому розпалі весільної забави, що, за тогочасним звичаєм, тривала інколи й цілий тиждень. Але Іван зосереджує свою увагу не на самому факті чуда, а трактує його як «прототип» усіх подальших знаків, спонукуючи розглядати його – як і всі інші сповнені Ісусом чуда – у символічному ключі: весілля є образом того глибокого зв’язку між Богом та Його народом, що Його пророки Осія, Єзекіїл та інші порівнювали зі зв’язком подружньої любови, підносячися над легалістичним аспектом синайського союзу. Вино першого союзу вичерпується, і Марія, «жінка», що уособлює дочку Сіону – образ Ізраїля в очікуванні на спасіння, – звертає на це увагу Ісуса і чекає, щоб Він зарадив, як сам вважатиме за потрібне. Ісус із допомогою слуг, тобто тих, хто слухає Його слово, щедро дарує нове і краще вино, що дає змогу продовжити весілля. У такому баченні стає зрозуміло, чому Іван помістив знак у Кані на самому початку свого Євангелія: він немовби обрамлює всі інші знаки і навіть цілу місію Ісуса, Який прийшов, щоб реалізувати новий союз, провіщений пророками (пор. Єр. 31:31-34; Єз. 36:25-27).

В епізоді вигнання торговців з єрусалимського храму Ісус проказує один із тих таємничих висловів, що їх нерідко знаходимо в Івановому Євангелії і значення яких стане зрозуміле лише після прославлення Ісуса, як це зауважує сам автор (Ів. 2:22). Цей енігматичний спосіб мовлення мав привернути до себе увагу і вимагати пояснення, але в Єрусалимі не ставилися прихильно до тих, хто втручався у звичаї і передання, тим паче, якщо в цьому були замішані певні інтереси. У кожному разі Ісусова відповідь вказує на те, що Його тіло, Його людська природа – це відтепер справжній храм Бога – як тому, що Ісус є втіленим правдивим Богом, так і тому, що Його людська природа є справжнім місцем зустрічі людини з Богом, і відтепер кожна людина може осягнути Бога лише через людську природу Ісуса, увірувавши в Нього.

Глави 3 і 4 обширно описують зустріч Ісуса з двома зовсім різними постатями: з «учителем Ізраїля», знавцем закону, практикуючим фарисеєм, членом синедріону, та з простою, неосвіченою самарянською жінкою, що належала до відірваної від офіційного юдаїзму релігійної течії і, отож, була єретичкою та ще й до того жінкою доволі вільної манери поведінки. Контраст тут наочний: Іван навмисно розповідає про зустріч із цими двома особами, що в часах Ісуса з релігійного погляду становили неначе протилежні полюси.

Ісус дарує істину і благодать усім без різниці; але кожен має прийняти Його особу і повірити Його слову, долаючи особисті упередження і переконання. Треба наново народитися до нового життя – каже Ісус до Никодима, але той не зовсім розуміє ці слова. А самарянці Ісус відкриває, що Він є очікуваним Месією, що вкаже людям новий шлях до Бога. Цей шлях не буде пов’язаний з тим чи іншим земним місцем, а полягатиме в нових стосунках між Богом та людиною – стосунках правдивих і остаточних, стосунках між Отцем і дітьми, що ґрунтуються на благодаті (обіцяній Ісусом «живій воді») та на Божому Дусі – тій силі, що оновлює людину, відроджує її до нового життя, про яке Ісус говорив Никодимові. Самарянка розуміє мову Ісуса ще менше, аніж Никодим; утім, переконавшись, що Ісус є пророком, який уміє «читати» її сумління, вона таки йме віру Його словам. Глава завершується розповіддю про чудо, сповнене в Галілеї, що приводить до віри в Ісуса цілу родину одного урядовця-поганина.

Практикуючий юдей, самарянка-єретичка та урядовець-поганин репрезентують три типи людей, віра яких при зустрічі з Ісусом обернено пропорційна до їх стосунку до юдаїзму: поганин рішучо і цілковито повірив в Ісуса, самарянка лише припускає, «чи Він не Христос?» (Ів. 4:29), а Никодим у своїй мовчанці виглядає цілком дезорієнтованим словами Ісуса. Хай там як, зустрічі Ісуса з цими окремими особами приносять позитивні результати: навіть збитий з пантелику Никодим усе ж таки стане на бік Ісуса. Але не такими будуть зустрічі з «масами» юдеїв, про які йтиметься в наступних главах четвертого Євангелія.

Попередній запис

Структура і зміст Євангелія від Івана

Наступний запис

Перша частина Євангелія від Івана (закінчення)