Бог виливає Свою любов у наших серцях, щоб ми могли закуштувати Його самого, Він хоче, щоб ми у своїй буденності були ближчими до Нього. Усвідомлюємо ми це чи ні. Щоб обдаровувати, Він не вимагає вдячности, не привертає до цього увагу, не вимагає визнання. Він обдаровує, бо любить, навіть якщо той, кого Він обдаровує, не відповідає Йому взаємністю. Завдяки своїй подібності до Бога кожна людина може любити, але тільки завдяки Святому Духові любов аж розливається в наших серцях. Завдяки Йому це не якась дрібка любови, якась безпечна невеличка доза, нічим не примітна здатність любити. Завдяки тому, що відбувається через Духа, Котрий є даром Отця, ти повинен вирізнятися, твоє серце не помістить любови, яку була тобі подарована, вона виливатиметься з тебе, і ти не зможеш зберегти її лише для себе!
Виливання любови в серцях Божих дітей – це природний наслідок прийняття Святого Духа. Що трапилося тоді, коли апостоли отримали дар з небес у день П’ятдесятниці? Вони вийшли назовні, «вилилися» із замкненої кімнати, в якій перед тим чували. Якщо щось розливається, то це важко осягнути, стримати, передбачити, що з цим відбуватиметься. А тут розливається сама сутність Бога: у Горниці – Дух, у серцях – любов саме через того Духа. Ми не можемо передбачити, що принесе прийняття дару від Отця, не можемо передбачити, які незбагненні можуть бути наслідки, і якого масштабу може набрати те, що в нас відбудеться.
Пригадую розмову з одним моїм знайомим, який розповідав, як він відклав на пізніше своє рішення визнати Ісуса своїм Господом. Навіщо він це робив? Бо усвідомлював, що це матиме певні наслідки, що багато що може змінитися, що він не може передбачити все, що трапиться, коли перестане запихати в найтемніший куток свого серця дар, який отримав від Отця під час хрещення. Він боявся втратити контроль над своїм життям, яке по-людськи було дуже добре впорядковане і подавало надії на блискуче майбутнє. Але коли він вже це вчинив і довірив усе своє життя Ісусові, то зрозумів, що опинився в новій якості, новому вимірі, і те, що раніше лякало його, з іншого боку виглядає зовсім по-іншому. Усе, що він тепер почав робити, було якесь глибше, повніше, не випливало із зовнішнього примусу, почуття обов’язку, а з глибини його єства, з джерела, яке ключем било в його серці! Це не могли не зауважити його знайомі, сім’я. Вони приходили до нього і запитували, що трапилося. У чому секрет? Відпочинок? «Колеса»? Нова дівчина? Одні ішли геть, розчаровані відповіддю, інші почали над нею розмірковувати і самі вирішили увійти в «інший вимір».
Так, є саме такий ризик, коли розпаковуєш подарунок від Тата. Може виявитися, що вже ніщо не буде таким, як колись, що те, до чого ти звик, не має для тебе жодного значення, а твої дії приваблюють тих людей, які хочуть (нерідко підсвідомо) зустрітися з Богом. Отож-бо! З Богом, а не з тобою. Завдяки Божій любові ти стаєш прозорим – що більше дозволяєш їй діяти, що більше впускаєш у своє серце Святого Духа, то менше затьмарюєш собою Бога.
Сьогодні в багатьох католицьких колах чимало уваги приділяють духовним загрозам. Поза сумнівом, це важлива тема, яка заслуговує на увагу. Однак добре було б, якби подібні питання розглядали у відповідних пропорціях, коли ідеться про Божу Силу, про діяння Бога і Його ласку. Зло не може цілковито чи навіть частково затьмарити собою добро. Якось я розмовляла зі знайомим, який брав участь саме в такій зустрічі – лектор півтори години говорив про діяння злого духа в сучасному світі. Коли ми зустрілися, а це було через день після згаданої конференції, мій знайомий не говорив ні про що інше, як тільки про зло, яке панує в світі. Тоді я запитала його, на скільки відсотків у цій науці, яка так захопила його, ішлося про Божу Силу, яку носить у собі кожен християнин, чи багато говорилося про справи, які чинить Бог, про ласку, в якій має частку кожна віруюча людина. Помізкувавши хвильку, він відповів: на три, може, п’ять відсотків. Коли я це почула, мені стало дуже сумно: цей лектор, запрошений у спільноту мого знайомого, мав півтори години, аби говорити про те, що ніщо не може перемогти Божу Силу! Він міг проголошувати те, яку велику силу носить у собі кожна віруюча людина, але захотів зосередити свою увагу на діянні злого духа замість того, щоб вказати на діяння Бога. Він проголошував силу диявола, заледве згадуючи про нескінченно більшу Божу Силу та цілковито оминаючи дари, якими наділені християни. Якби він поміняв пропорції у своїй науці, то не затьмарив би Всемогутнього, Який діє разом зі Своїми дітьми для їхнього добра. Страх у духовному житті не є такою великою силою, щоб зупинити людину перед гріхом, але любов – є. Лякаючи, небагато доброго можна осягнути, ціль зовсім не виправдовує засоби… Страх притаманний рабові, а християнин – не раб! У чому цінність кроку, який робиться зі страху чи гамується ним? А в чому цінність кроку, який робиться з любови чи гамується нею? Гадаю, кожен з нас відчуває цю різницю. Якби Бога задовольняв вимушений страхом послух, ми б не отримали вільної волі. Ми були б рабами, які під загрозою покарання виконують накази деспотичного володаря, котрий не зважає на нас, для якого найважливішим є тільки досягнення визначеної мети. Однак ми є вільні, і саме тому, що маємо абсолютну свободу, Дух у наших серцях виливає любов. Справжня любов може постати тоді, коли існує свобода. Не може ітися про правдиві почуття, коли хтось був до них змушений. Божий Дух звільняє нас, робить нас синами і дочками Царя, а в нашому серці виливає Божу любов.
Правдива любов має велику силу, але вона мусить виходити з серця людини, в яке був вкладений цей надзвичайний дар. Кожен прояв любови, незалежно від того, чи походить він від віруючої людини, чи від невіруючої, вказує на Бога, як на джерело. Виливання любови в серцях християн свідчить про Божу щедрість і марнотратність. Відтоді їх вчинки вже не є їхніми вчинками, їхня любов – тільки їхньою любов’ю. Розлитий в їхніх серцях дар розливається на інших. Через їхні серця любить сам Бог.
У перші століття християн вирізняла саме любов. Погани дивилися на них і казали: «Дивіться, як вони люблять один одного!». Вони не вирізнялися багатством, соціяльним становищем, ерудицією і освітою, а любов’ю. І то не була лише взаємна любов між ними, то не була любов тільки до добрих людей. Вони любили всіх, бо знали, що Бог любить всіх. Також тих, які через тиждень розіпнуть їх на хресті, відрубають їм голову чи віддадуть на муки. Як їм це вдавалося? Як могли осягнути такі героїчні чесноти? Відповідь проста. Вони дозволили, щоб Божа любов через Святого Духа вилилася в їхніх серцях, не бігали зі шваброю і не витирали розлиту любов, мовляв, «треба ж мати здоровий глузд», «треба думати про майбутнє», «все має свої межі». Вони дозволили, щоб Божа любов у них розлилася, як їй подобається, щоб вийшла поза межі здорового глузду, тверезого мислення. Можливо, усвідомлювали, що люблячи всіх без винятку, вони дають людям шанс зустрітися з Божою любов’ю, що, можливо, це єдиний спосіб, аби Бог прийшов до тих, котрих поставив на їхній життєвій дорозі.
Це не є недосяжний ідеал, хоч нам багато може до нього бракувати. Це правдива реальність тих, які живуть Духом. Якщо ми цього не бачимо у своєму житті й сумніваємося в наших можливостях, то, може, якраз настав час прохати, щоб у нашому серці розлилося більше любови, більше Духа. Я переконана, що щире благання Бог не залишить без відповіді. Приготуйся до добавки! Дух не залишається бездіяльним, Він увесь час діє, увесь час виливається, увесь час ширяє і наповнює Собою.