Коли ми замислимося і зосередимося над тим, що тоді, коли ми любимо, через нас любить сам Бог, то це може стати надзвичайним пережиттям для багатьох з нас. Пригадаймо собі всі ті ситуації, коли ми по-справжньому любили, не зовні, поверхово, а з глибини серця, можливо, не без перешкод, гладко, гарно і приємно, а може, навіть незважаючи на біль і на те, що об’єкт нашої любови мав вади чи й ненавидів нас. Тепер, коли вже ті ситуації в нас перед очима, подумаймо собі, що там був Бог, там була сутність Бога, що Він був таким близьким до нас, що нам навіть не снилося. У цих ситуаціях ми не були самі, не діяли самі – діяв Всевишній. Він так повірив у нас, так захотів долучити нас до Свого задуму, що вирішив зустрітися з тією людиною саме через нас. Захотів показати їй Себе в нас. Чи Він не міг це вчинити без нас? Звичайно, міг. Пригадую, як я в дитинстві ремонтувала з татом машину, тобто тато ремонтував, а я подавала різні інструменти, і що більше забруднювалася мастилами, то щасливішою була. Коли тато закінчував, він казав: «Ми це зуміли!». Ви ж не сумніваєтеся, хто відремонтував машину, чия це була робота, а втім, я була абсолютно переконана, що без мене нічого б не вдалося, або, принаймні, було б важче. Звичайно, тато обійшовся б без мене, і, може, навіть зробив би це швидше, але завдяки цьому ми з татом жили одним життям. А це безцінний досвід, порівняно з яким навіть те, що я навчилася міняти колеса в машині, є дрібничкою.
Ми носимо в собі Бога, маємо в собі Святого Духа з усіма наслідками, які з цього випливають. У нас перебуває Божа сутність. Наші вчинки, просякнуті правдивою любов’ю, є вчинками Божими, усвідомлюємо ми це чи ні. Люблячи своїх батьків, дідусів і бабусь, дітей, друзів, ти насправді даєш їм «лише» те, що сам отримав. Це не твоя заслуга, чеснота, яку ти осягнув своїми стараннями. Це цілковито незаслужений дар. Бог вирішив обдарувати тебе, мене, твого сусіда, тобто, правду кажучи, убивць Свого Сина. Тому тут не ідеться про якісь заслуги, моральну досконалість чи заслужену нагороду Це, по-людськи, абсурдна любов.
Французький філософ Габріель Марсель колись сказав: «Сказати людині „Я тебе люблю” – те саме, що сказати їй: „Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш…”». Ці слова стають ще правдивішими, якщо ми поглянемо на них крізь призму любови, яку була нам дано через Святого Духа. Якщо ти когось любиш, то дозволяєш, щоб Бог з твого серця розлився в людині, яку ти любиш, занурюєш її в Бога, а відтак у вічність. Чи той, хто носить у собі безсмертного Бога, може померти? Звичайно, ні! Він може тільки заснути, і Дух легко збудить його з цього сну.
У Божому дарі любови, який був нам даний, є дар безсмертя, дар життя. Той, у кому розлилася любов Бога, вже нічого не боїться, адже «досконала любов проганяє страх геть» (1Ів. 4:18). Це вже не якесь переконання зовні, що все буде добре, а впевненість, що іде з нашого серця, в якому живе Дух.
Надія отримати Божу славу не може підвести, бо любов вже розлилася в наших серцях. Це шокує? Людина повинна отримати Божу славу? Тож уважно прочитаймо ще раз те, що було записано в Посланні до римлян: «Хвалимось надією слави Божої (…) А надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам» (див. Рим. 5:2-5). Це надія не на щось незначне, щось дуже приземлене, таке, що легко собі уявити. Це надія на щось незбагненне. Ми повинні долучитися до Божої слави! З одного боку це щось надзвичайно дивовижне, щось, що виходить поза рамки людської уяви, а з іншої – цілком логічне. Позаяк Бог уділяє нам Себе і розливається в наших серцях, то ми можемо доступитися до Його слави.
У Старому Заповіті Божа слава дорівнює Божій присутності, Богові, Який сходить, щоб перебувати зі Своїм народом. Однак цей народ не може розчинитися в ній. Це загрожує смертю! У найкращому випадку її можна споглядати здалека, дивитися на неї збоку, але не зануритися в ній, не претендувати на участь у ній. Невже Бог хоче, щоб ми померли, тому обіцяє нам щось таке, що загрожує смертю? Зовсім ні! Змінився час, змінилися умови. Здійснилося те, чого чекав Бог, за чим сумував. Тепер Він може бути поруч зі Своїми дітьми настільки близько, як це лиш можливо! Тепер Він може входити в справді тісні відносини. Тож що насправді відбулося? Через Ісуса ми отримали ласку! Саме завдяки Йому ми маємо «мир із Богом!» (Рим. 5:1). Не забуваймо, що цей мир – то зцілення, примирення. Завдяки цьому ми не помремо, маючи частку в Божій славі! Спасенна справа Ісуса торкнулася нашої людської природи і зцілила її, примирила з Отцем. Тепер Божа слава може бути й наша – якщо ми тільки захочемо прийняти дар!
А прийняття подарунків іноді вимагає покори. Особливо тоді, коли той, хто дарує, стоїть вище за нас, є багатшим, щедрішим, має більше можливостей. Ми повинні зізнатися, що не зможемо «відплатити», що немає чогось такого, що ми можемо дати тому, від кого отримуємо подарунок, чого б він не мав. Саме так є з Богом. Це повинен бути правдивий дар, ми не можемо нічого дати Богові навзамін, не можемо віддячитися. До того ж, Він цього не хоче. Єдине, що ми можемо зробити, це встати і сказати: «Приймаю!». І не шукати відмовок на кшталт «як виправлюся, то тоді», «як буду більше молитися», «коли більше зрікатимуся». Що б ти не робив, ти не заслужиш на Божу славу – вона є подарунком.
Святий Дух не може перестати діяти, не може призупинити Своє діяння і заснути, впасти в летаргію, сплячку. Його сутність полягає в тому, що Він повинен залишатися в русі. А якщо хтось Ним буде наділений, то разом з Його любов’ю до дії, разом з Його енергією і силою. Коли Він зійшов на апостолів у Горниці, вони вибігли назовні і почали проповідувати і хрестити; коли вилився на долину мертвих кісток, то пробудилося сильне військо (і кожен знає, яке завдання війська); коли зійшов на Корнилія та його домочадців, вони заходилися прославляти Господа і співати на Його честь. Влитий у наші серця Божий Дух дарує нам здатність любити. А любов – не статична реальність, вона вимагає дій, вимагає вчинків. У кожному з цих випадків Дух діє таким способом, який важко передбачити, який важко осягнути людським розумом, і єдине, що може зробити людина, це цілковито довіритися Богові, Який знає, що робить. Просто прийняти таку аксіому і спостерігати за діянням Божої Сили в своєму житті. Може, на самому початку варто придивитися, чи щось у нашому житті змінюється на краще відтоді, коли ми свідомо почали крокувати за Господом; обернутися назад і проаналізувати те, що відбулося. Нам важко запам’ятати Божі справи, і це справді проблема. Через це наше духовне життя вкорінене дуже неглибоко. У вибраному народі захоплює те, що він плекає пам’ять про Божі справи, про те, що Господь для нього вчинив. І неважливо, чи це трапилося тисячі років тому, чи сто років – це постійно живе в його пам’яті. Під час святкування суботи вдома запалюються дві свічки, що називаються «пам’ятай» і «зберігай». Насправді це і є ключ до святкування: пам’ять про Божі вчинки і їх безупинне святкування. Дуже добре пам’ятаю, що саме так робив мій дідусь. На початку своєї молитви він завжди перелічував те, що Всевишній для нього вчинив, постійно згадував про те, що щасливу пережив війну, що зустрівся з рідними, що Бог щедро благословив його подальше життя. Пригадуючи про благословення, він прохав про нове благословення. Чому це так важливо? Пригадуючи про те, що Господь вчинив, ти розумієш реальність чуда! Твоє духовне повітря очищається, ти можеш дихати на повні груди. Це так, ніби із загазованого й оповитого смогом центру Кракова хтось переніс тебе в камеру з великим вмістом кисню. Саме такий ефект дає згадка про Божі справи і Боже діяння. Ми могли б також сказати, що відшукування в пам’яті тих місць, де ми пережили присутність Святого Духа, закликає Його в нашу теперішню ситуацію, в якій перебуваємо. Немає таких обставин, такого становища, в якому запрошений нами Дух не міг би почати діяти. Немає значення чи це кладовище, чи зачинена Горниця, чи дім поганина – Дух, Якого ми закликаємо, прийде зі Своєю силою.