“Першого року царя Кіра цар Кір видав наказа: Дім Божий в Єрусалимі дім той нехай будується на місці, де приносять жертви, а його підвалини заложені. Вишина його шістдесят ліктів, ширина його шістдесят ліктів.” (Ездри 6:3).
Це означає дозвіл на повернення до Єрусалиму! Текст царського едикту укладено арамейською – новою офіційною урядовою мовою персів. Справжність цього едикту, який перейняла книга Ездри (6 розділ), дослідження довели однозначно.
Йдеться про акт відшкодування. Те, що перси почували себе правонаступниками вавилонян, випливає з виконавчих доручень: “А видатки будуть дані з царського дому. А посуд Божого дому, золотий та срібний, що Навуходоносор виніс був із храму, що в Єрусалимі, і переніс до Вавилону, нехай повернуть, і нехай він піде до храму, що в Єрусалимі, на своє місце, і покладеш те в Божому домі…” (Ездри 6:4-5). Виконання цього наказу великий цар Кір доручив управителю Шешбацарові (див. Ездри 5:14), юдейському князеві, приналежному, очевидно, до дому Давида.
Цілком зрозуміло, що через п’ятдесят років після депортації не всі скористалися дозволом повернутися в землю батьків. Це було мужнім кроком, вийти з багатого краю Вавилонії, в якому вони стали на ноги, а більшість із них і виросла, і пуститися у важку подорож до руїн спустошеної країни. Та, незважаючи на це, після довготривалих приготувань навесні 537 р. до Р. Х. до маршу на стару батьківщину збирається великий караван. Про дорогу цієї величезної маси людей до сьогодні немає свідчень ані зі Старого Заповіту, ані з инших тогочасних джерел. Але не треба великої фантазії, щоб уявити собі, як довгий караван зі священиками та співцями, з жінками та дітьми повільно просувається вгору проти течії Євфрату. Майже 1300 км треба подолати від Вавилону до далекого Єрусалиму, у постійному оточенні хмар куряви від збуреного дорожнього пилу. Одного дня вони проходять місце давнього Марі. Вони досягають того місця, де на иншому боці річки притока Беліх, на лагідній течії якої лежить Харан, впадає у Євфрат.
Звідси вони йдуть тим шляхом, яким 1400 років перед ними йшов Авраам, по дорозі з землі своїх батьків до Ханаану – через Дамаск, попри підніжжя гори Хермон до Генезаретського озера. Приходить день, коли з-за коричневих верхівок Юдейських гір перед ними виринають спустошені руїни міста Сіону – Єрусалим!
* * *
Ця подорож мала доленосне значення для подальшої долі світу.
“Бо разом із цими подорожніми до Єрусалиму йшло майбутнє світу”, – говорить Мері Еллен Чейс, американський науковець та вихователька, яка з 1926 р. викладала у вузах предмет “Біблія як література”, – від цього походу залежало, чи будемо ми взагалі мати Біблію, як ми її знаємо – Святе Письмо, а також юдаїзм, християнство та багато століть европейської культури. Якби не було цього повернення до Єрусалиму, то Юдея, принаймні в загальних рисах, розділила б долю Ізраїля, змішалася зі Сходом і, врешті, загинула б як єдиний народ”.
На хвилі піднесення, невдовзі після прибуття до Єрусалиму заклали фундамент для нового храму. І тут робота загальмувалася (див. Ездри 5:16). Велике натхнення поселенців невдовзі згасло – надто важким та убогим було життя в обезлюдненій країні, де завалені хати давали убогий прихисток. До цього додалися турботи про хліб насущний, так що спершу “кожен до свого дому” брався (див. Аггея 1:9). Кожного занадто пекли його власні біди.
Тож відбудова просувається вперед дуже повільно. Перші поселенці були бідні і, як показує збережене домашнє начиння, нечисленні. Знахідки розкопок чітко відображають суворість того першого періоду.
Кір, їх визволитель, гине в 530 р. до Р. Х. в одному з походів на Схід і похований у своїй резиденції Пасаргаде біля Персеполісу. Його палац там був збудований у формі окремих павільйонів, з яких кожен лежав посеред розкішного саду, а все це було оточене високою стіною.
На південному схилі довгого пасма гір у жорсткій гірській траві стоїть із часів Кіра маленька, непримітна будівля з каміння. Шість блоків утворюють сходи до вузького приміщення, над входом до якого колись був напис: “Чоловіче! Хто б ти не був і коли б ти не прийшов, бо я знаю, що ти прийдеш. Я Кір, і я здобув для персів світове царство. Не шкодуй мені цього клаптика землі, який вкриває моє тіло”.
Намарно! Вузьке кам’яне приміщення, в якому золотий саркофаг містив смертні останки великого перса, зіяє сьогодні пусткою, як і місце над входом, де колись був напис. Часами пастухи байдуже проходять зі своїми отарами попри це забуте місце, йдучи, як у давніх часах, через широку височину, на якій лев пильнує свої мисливські угіддя.
Вслід за Кіром царем стає його син Камбіс II[1]. За нього Персія, із завоюванням Єгипту, стає найбільшим царством, яке будь-коли бачив світ: воно сягає від Індії до Нілу.
Лише за його наступника Дарія І[2] відбудова храму в Єрусалимі нарешті налагоджується, – від закладення фундаментів минуло майже два десятиліття. На запит відповідального за Юдею управителя, сатрапа Транс-євфрату, Дарій І чітко потверджує едикт Кіра. Урядову кореспонденцію про це із перським двором можна знайти в книзі Ездри (5:6-6:12).
Щодо історичности цих грамот уже немає жодних сумнівів. Численні тогочасні тексти иншого типу виявляють, наскільки Дарій І, достоту як і його попередники, у всілякий спосіб підтримує культи, і то не лише в Палестині, але і в Малій Азії та в Єгипті.
Ось що сказано в написі єгипетського лікаря Усахора: “І дав мені наказ цар Дарій – хай він живе повіки – щоб я йшов до Єгипту,… та щоб я знову збільшив число святих храмових переписувачів і знову відродив те, що було занепало…”
Своєму управителеві Гадаті Дарій пише явно роздратовано та робить важкі закиди щодо його поведінки супроти жерців святилища Аполлона в Магнезії: “Я чую, що ти не у всьому тримаєшся моїх приписів. Правда, ти піклуєшся про мою землю, пересаджуючи рослини з-за Євфрату в малоазійську землю. Я хвалю твої наміри, і за це тобі належить велика подяка на царському дворі. Та через те, що ти залишаєш поза увагою мою поведінку щодо богів, дам я тобі відчути мій гнів, до якого ти мене привів, якщо ти не змінишся. Бо посвячених Аполлонові садівників ти притягнув до данини та до обробляння профанної землі, у нерозумінні настановлення моїх попередників щодо бога, який говорив до персів…”
[1] 530-522 рр. до Р. Х.
[2] 522-486 рр. до Р. Х.