Зусилля поселенців довгі роки зосереджувалися виключно на будові храму в Єрусалимі. Будову розпочали в жовтні-листопаді 520 р. до Р. Х. 12 березня 515 р. закінчили[1]. З міським муром вони зволікають аж до наступного століття. Лише за Неемії, який 444 р. до Р. Х. був настановлений перським царем Артаксерксом І[2] як самостійний губернатор для Юдеї, вони знову беруться за роботу над муром, який у незвичайно короткий термін був завершений. “І був закінчений мур двадцятого й п’ятого дня місяця елула, за п’ятдесят і два дні” (Неемії 6:15). Новобудова за 52 дні? Це немислимо! Неемія сам розповідає, що “мури Єрусалиму… були поруйновані, а брами його були попалені огнем” (Неемії 2:13). Отож, стіни, напевно, лише поправили. І це мусило відбуватися поспішно, бо сусідні племена, насамперед самаряни, хотіли всіма засобами перешкодити відбудові укріплень Єрусалиму. Юдеї мусили постійно бути на сторожі: “Будівничі працювали на мурі, а носії наладовували тягар, вони однією рукою робили працю, а однією міцно тримали списа” (Неемії 4:11). Поспішно закладені діри та полатані тріщини відображають брак часу та гарячковий неспокій, серед якого робітники працювали. Англійський археолог Дж. Герроу Дункан викопав частини стіни на невеликому південно-східному пагорбі над джерелом Гіхон. У своєму повідомленні про цю знахідку він пише:
“Каміння маленьке, необтесане, безформне та нерівне. Деякі з цих каменів незвичайно малі і видаються радше уламками, відбитими від великих блоків, так, неначе б вони використовували той вид матеріалу, який був під руками. Великі діри та виїмки заповнені дивною сумішшю з глини, наповненої невеликими шматками каміння…”
З часу, коли Неемія був губернатором в Єрусалимі, ми чуємо також про віднайдення священного вогню для храму. Друга книга Макавеїв повідомляє про Неемію, що він: “Звелів потомкам тих священиків, які сховали вогонь, розшукати його. Та як ці донесли нам, що не знайшли вогню, лише якусь масну воду, тоді він казав їм зачерпнути її і принести до себе. І коли для жертв усе було готове, Неемія звелів священикам оббризкати тією водою дрова й те, що лежало на них. Коли вони так зробили, й сонце, що було сховане за хмарами, через якийсь час знову засяяло, зайнявся вогонь великий, так що всі здивувались” (2 Макавеїв 1:20-22). Довгий час ніхто не звертав увагу на таке зауваження: “Товариші Неемії назвали ту воду нефтоар, що означає очищення, однак загально називають її нефтай” (2 Макавеїв 1:36). Те, що це біблійне місце містить точну вказівку на цілком конкретну корисну копалину, яка вже тоді мусила бути відомою ізраїльтянам, виявилося лише нещодавно. У державі Ізраїль справді знайшли нафту (це слово, між иншим, взято з вавилонської). З 1953 р. при буруванні свердловин на Мертвому морі, у Негеві та неподалік Ашкалону, були успішно відкриті ізраїльські нафтові свердловини. Чи ж дивно, що після цього відкриття виринуло припущення, що і при Божому суді на горі Кармель (див. 1 Царів 18:34-38) могло йтися про той самий продукт? Можливо, пророк Ілля застосував до Ваалових жерців невелику хитрість, обливши свій жертовник замість води – нафтою, щоб потім, на їхнє здивування, запалити його?
Відбудова храму та давнього Давидового Міста після повернення з вавилонського вигнання є однозначними ознаками того, що Ізраїль був свідомий, що часи царства безповоротно минули, і лише внутрішня єдність у культовій спільноті може забезпечити подальше існування цього маленького народу, щоб там не принесли політичні зміни. Вони цілеспрямовано створювали святе місце як головний центр для тих, що живуть на Батьківщині і для тих юдеїв, які розсіяні по цілому світу. Первосвященик нового храму в Єрусалимі став главою всього Ізраїля. Невелика теократична держава в Палестині не брала жодної вартої уваги участи у світовій політиці наступних століть. Ізраїль повернувся до політики спиною.
Після перського потвердження, як чітко передано в Біблії (див. Ездри 7:23-26), “Божий закон” став обов’язковим для Ізраїля і взагалі для всіх юдеїв.
Це біблійне твердження переконливо підсилюється иншим документом з того часу. У 1905 р. на вкритому пальмами нільському острові Елефантині, який лежить поблизу Ассуанської греблі, були відкриті три папірусні грамоти. Вони написані урядовою арамейською мовою і походять з 419 р. до Р. Х. Одна з них є пасхальним листом царя Дарія II із вказівками, як святкувати Песах. Отримувачем цього листа була юдейська військова колонія на Елефантині. Як відправник підписаний Ананія, “референт в юдейських справах при дворі перського управителя в Єгипті”.
Два століття перси володіють Єрусалимом. Історія Ізраїля в цю епоху, здається, не знала потрясінь. Ані Біблія нічого про це не зазначає, ані шари ґрунту не говорять нічого суттєвого про цей довгий період часу. Принаймні, великих будівель та предметів прикладного мистецтва в здобичі археологів з цього прошарку бракує. Черепки простого хатнього начиння доводять лише, яким убогим, яким важким було тоді життя в Юдеї.
Однак із часу бл. IV ст. до Р. Х. виринають монети. Вони містять гордий напис “Єгуд” – “Юдея”. Очевидно, перси надали первосвященикові право карбувати срібні монети. За прикладом аттійських драхм, їх прикрашає зображення Зевса та атенської сови – доказ того, наскільки сильними повсюди на Сході стали грецький вплив та торгівля, ще задовго перед Олександром Македонським.
[1] Захаріі 1:1: восьмий місяць другого року царя Дарія це жовтень-листопад 520 р. до Р. Х. (початок інтенсивної відбудови); Ездри 6:15: третій день місяця адар (вавилонського “адару”) шостого року Дарія це 12 березня 515 р. до Р. Х. (завершення храму).
[2] 465-424 рр. до Р. Х.