Ми, батьки, мусимо підтримувати й зміцнювати в дитині все те, що добре, аби помножувати його, і допомагати їй долати слабкості, щоб не заважали їй розвиватися. Однак понад усе ми повинні сприяти розвитку дитини, особливо тих обдарувань і здібностей, які пов’язані з її вподобаннями й захопленнями. Це, найімовірніше, вкаже нам на якесь, можливо ще приховане, спрямування її життя та покликання від Бога. Варто спостерігати, як граються наші діти, які ролі виконують під час цих забав, що викликає в їхніх очах отой незвичайний блиск і змушує швидше битися їхні серця.
Це, звісно, означає також, що ми не повинні змушувати дітей до того, що їм не вдається й до чого зовсім не мають схильностей. Наприклад, якщо в дитини немає музичного слуху й почуття ритму, але ми все одно примушуватимемо її грати на якомусь інструменті, це скидатиметься на знущання. Якщо дитина чогось не вміє, зовсім погано почувається в якійсь сфері, то кожен примус не тільки викликатиме в неї дедалі більше знеохочення, а й посилюватиме почуття поразки – відчуття того, що їй у житті нічого не вдаватиметься та що вона нічого не зможе досягти. А це викликає в дітей почуття меншовартости та породжує комплекси, які згодом важко зрівноважити хоч би якими досягненнями. Таким чином ми виховуємо людину, яка вже на початку життя очікує лише невдач і поразок.
Одна наша дитина зазвичай була завжди задоволена собою та, принісши додому намальований у школі малюнок, казала: «Поглянь, який гарний малюнок». Натомість друга, без огляду на те, якого результату досягла, часто заявляла: «У мене знову нічого не вийшло». Кожна з них, відповідно до своїх індивідуальних можливостей, потребувала іншої підтримки, мобілізації та заохочення. «Ти можеш зробити це. У тебе все вийде. Я горджуся тобою. Пам’ятай, хай що ти зробиш і чого досягнеш або ж ні, я все одно любитиму тебе». Це лише приклад того, як можна заохочувати й морально підтримувати дітей.
А найгірше, що можемо робити, – це висміювати невдалі спроби дітей в якихось її починах або ж очікувати, що дитина зможе здійснити будь-які наші сподівання чи втілити наші нереалізовані мрії. Часто саме батькам не вдалося чогось досягти (гра на інструменті, спортивні досягнення, вибір спеціяльности), і тому вони до цього безжалісно змушують дитину.
Дитині важко здійснити всі наші очікування. Її життя не може постійно перебувати під таким тиском, під загрозою втратити любов мами чи тата. Це може зупинити її емоційний і духовний розвиток, а також позбавити віри у власні можливості. А пізніше, уже дорослою людиною, вона не зможе досягти власної мети чи реалізувати свої мрії. Усі свої дії дитина розглядатиме й оцінюватиме крізь призму запитання: «Якщо зроблю це, чи буде задоволена мама?»
ВІДВАГА БУТИ СОБОЮ
Щоб у наш час бути собою, потрібна неабияка відвага. На кожному кроці ми купуємо пропоновані нам образи й версії того, якими маємо бути, щоб досягти успіху. І підсвідомо засвоюємо всю цю інформацію. Ми годуємо свій розум картинками з телепередач, кольорових часописів, фільмів і реклам. Зазнаємо впливу сильних особистостей і цілої індустрії, яка накидає нам уявлення про те, як стильно виглядати й діяти, щоб стати кимсь непересічним. Дедалі більше грошей витрачаємо на те, щоб мати вигляд, який відповідав би найпопулярнішим зразкам, стандартам моди, дизайну помешкань, стилю життя. Дотримуючись моди, ми стаємо чимраз подібніші одне до одного як за зовнішнім виглядом, так і за поведінкою. І такий підхід до життя часто, на жаль, прищеплюємо й дітям.
У результаті серед дітей і молоді швидкими темпами зростає кількість захворювань на анорексію, булімію, депресію та інші недуги, що спричиняють стреси, які виникають унаслідок душевних розладів. Наша дитина повинна зрозуміти, що в житті не треба всім і в усьому подобатися й догоджати. Якщо батьки вимагатимуть від неї такої поведінки, то це невдовзі викличе в дитини роздратування, розчарування й гнів, поєднані зі страхом бути відкиненою, та спричинить егоїстичне зосередження на собі.
Десятьох із дванадцяти розвідників, яких Мойсей послав в Обіцяну землю, обезвладнив страх. Побачивши велетнів, що жили там, вони відчули себе сараною супроти них. І відразу ж припустили, що саме так виглядають в очах велетнів (див. Чис. 13:32-33). Такий самий механізм так само ефективно й у такий же спосіб діє й тепер, впливаючи на нас і на наших дітей. Сатана знає, як стримати нас від здобування нового простору в нашому житті. Йому достатньо наповнити наші серця страхом перед велетнями, щоб зруйнувати наше усвідомлення того, ким ми є насправді. Сатана краде в нас можливість пізнати в Ісусі дитя Боже, а також перешкоджає нам усвідомити те, як виглядаємо в Божих очах.
Мені пригадався приклад однієї молодої привабливої жінки, яка вважала своє життя низкою повторюваних поразок. Вона була зламаною людиною. Її самопочуття погіршувалося ще більше, коли на нових місцях праці порівнювала себе з особами, які, так їй здавалося, завжди були ліпші від неї. Однак не тому, що робили щось якісніше, ніж вона. Просто, згідно з її оцінкою, усі решта були краще вдягнені, впевненіше поводилися з начальством, мали ліпші рекомендації, гарніший макіяж чи більші заслуги й переваги, щоб добиватися вищої посади. Після такого порівняння вона завжди почувалася ніким. І навіть заохочувальні, підбадьорливі слова прихильних до неї осіб не могли усунути з її розуму цього «синдрому сарани». Потрібне було справжнє зцілення душі, щоб та жінка знову змогла розпочати пошуки доброї роботи, але вже по-іншому ставлячись до навколишнього світу й до самої себе.