Це лише один з багатьох описів боротьби з велетнями навколо й у нас самих. Порівнюючи себе зі змальованою в засобах масової інформації успішною людиною, доходимо до висновку, що ми схожі на сарану. І починаємо боятися велетнів, що живуть на цій землі, гігантів, створених у нашій уяві за допомогою комп’ютерів і мас-медій. А все це рекламно-інформаційна індустрія робить для того, щоб ми не змогли підкорити нових просторів, до яких кличе нас Бог.
Без Бога ми й далі, порівнюючи себе з іншими, підживлюватимемо свій гнів, який сковує та нищить молодих, здібних людей. Ми так багато могли б зробити для Царства Божого, але, на жаль, паралізовані страхом невіри в силу Бога у своєму житті. Такий стан є наслідком хибного уявлення про Бога й про те, ким ми є, успадкованого в ранньому дитинстві – головно в рідному домі – від матері й батька.
Насправді ця битва точиться в розумі та виявляється в тому, як ми сприймаємо себе і які зразки й стиль життя наслідуємо. Важливо, щоб ці речі не були пов’язані між собою заздрістю, порівнюванням з іншими, страхом і гнівом. Перед кожною дитиною відкривається новий простір і нові можливості. Однак необхідно, щоб дитина якнайшвидше навчилася робити кроки віри. Це дасть їй змогу не боятися велетнів цієї землі та не поступатися їм. Здоровий розвиток дитини, яку позитивним чином підтримуватимуть батьки, вбереже її від хибного сприйняття себе як сарани, а також стане перепоною для тих, хто спробує потрактувати її як невдаху й жертву долі.
Однак нам не можна допустити й іншої крайности – щоб дитина виросла зарозумілою чи зухвалою. Зачарована своєю дитиною мати, яка постійно ставить її на родинному п’єдесталі вище від чоловіка чи її братів і сестер, завдає їй неабиякої кривди. Вона не лише пробуджує в ній нарцистичні схильності, а й сприяє формуванню самозакоханої й дедалі зарозумілішої особистости. Маленька дитина, яка стала об’єктом любови всієї родини та котру обожнює мати, має викривлене бачення дійсности, і насамперед спотворене сприйняття самої себе. Вона перестає шанувати важливих для неї дорослих осіб, насамперед – батька. Не хоче визнавати жодних авторитетів і не здатна поважати інших, починаючи від тата й закінчуючи, трохи пізніше, учителями й керівниками.
Якщо, мірою дорослішання такої дитини, мати ще й зробить її своїм найближчим порадником чи повірником (наприклад, під час подружніх конфліктів), то лише підсилить її почуття власної вищости, непомильности й зухвалости щодо інших, зокрема й до неї самої. А от зауваження з боку сторонніх людей завжди сприйматиме як образу, несправедливе трактування, відкинення та недооцінку. Внаслідок того, що така дитина не вміє визнавати власних помилок і завданої комусь кривди, вона не здатна попросити пробачення за спричинену шкоду чи навіть просто перепросити іншу людину. І це стає найбільшою перешкодою для здорового, нормального розвитку навіть дуже обдарованої і здібної дитини.
Отож, будь-які зусилля, спрямовані на розвиток талантів і здібностей дитини, слід поєднувати з формуванням її характеру, виробленням у неї самодисципліни й вихованням поваги до інших.
ЧАС ІЗ ДІТЬМИ
Усвідомлення того, що весь процес навчання дітей, відкривання й розвивання їхніх здібностей у контексті вдосконалення особистости має чітко визначені часові рамки, повинно мобілізувати нас і спонукати не змарнувати жодного дня, а натомість послідовно і мудро працювати задля щасливого майбутнього наших дітей.
Дуже важливі перші роки життя наших дітей, після нетривалого виходу на роботу, я провела разом з ними вдома. На жаль, мушу ствердити, що тоді я не завжди вміла мудро присвячувати їм увагу. Тепер, озираючись назад, бачу, що надто багато мого часу поглинало готування їжі, прибирання, прання, прасування, турбота про численних гостей нашого дому. І попри те, що перебувала вдома разом з дітьми, я не завжди була доступна для них. Мене привчили до такої моделі поведінки з дітьми. Я думала, що цього досить – усе зробити для них. У результаті мені часто вже не вистачало часу й сил, аби погратися, почитати, помалювати разом з дітьми чи поскладати з ними пазли. Як не дивно, більше часу для дітей я почала викроювати, хоч і з труднощами, пізніше, коли знову пішла на роботу і в мене стало ще менше вільного часу. Тоді, щоправда, я навчилася ліпше використовувати цей цінний, вільний від роботи час: я просто стала проводити його разом з дітьми, читаючи книжки, бавлячись кубиками, слухаючи музику чи переглядаючи з ними фільми. Пізніше, на наступному етапі їхнього розвитку, ми почали разом учитися, ходити до крамниці, готувати, прибирати у формі гри, щось оглядати, слухати музику й розмовляти, розмовляти, розмовляти. Я мусила навчитися не критикувати дітей одразу, не ставити їм зависоких планок і не відповідати поспіхом, а натомість спочатку спокійно вислухати, що хочуть мені сказати. А вони розповідали чимало цікавих речей. Ми вчилися разом сміятися й тішитися одне одним, використовуючи для цього кожну вільну хвилину. Ці миті, до речі, минають безповоротно й ніколи більше не повернуться до нас у тому самому вимірі й вигляді.
Певна річ, це не означає, що існує якесь єдине правило, яке визначає, коли матері повинні працювати за фахом, а коли ні. Водночас хотіла б наголосити на тому, що саме лиш перебування з дітьми вдома не завжди можна назвати творчим проведенням часу з ними. Якщо ми справді хочемо впливати на них, мусимо чітко продумувати і планувати свої дії.