«Найціннішою є молитва, близька розмова з Богом». Проповідь IV ст.[1]
У цій главі я хотів би дати деякі практичні поради для особистої молитви. Звичайно, їх слід застосовувати дуже гнучко й пристосовувати до кожної окремої ситуації. Найважливіше, так би мовити, зробити рішучий крок і мало-помалу відкривати, до якого способу молитви провадить нас Святий Дух. Тут існують дуже різні покликання і дари, тому кожен повинен відкритися на особливий дар для нього.
Розпочнімо з деяких спостережень стосовно зв’язку між часом молитви і рештою життя.
*
Якість особистої молитви, очевидно, зумовлена тим, що людина переживає поза молитовним часом. Неможливо злучитися з Богом у часі молитви, якщо ми не прагнемо з’єднатися з Ним в іншій нашій діяльності: проводити її в Його присутності, намагаючись сподобатися Йому і виконувати Його волю, довіряти Йому свій вибір і свої рішення, дозволяти, щоб світло Євангелія провадило нас у різних життєвих ситуаціях, діяти з безкорисливою любов’ю тощо.
І навпаки, ми бачили, що, регулярно виділяючи час на молитву, посилюємо нашу відкритість на віру, надію й любов, які є цінними не тільки в сам час молитви, але які повинні становити підтримку й основну спрямованість усього нашого життя і кожної нашої діяльности.
Можна було б багато говорити про взаємний зв’язок між молитвою і рештою життя, та я хотів би зупинитися на двох пунктах: як жити в Божій присутності і як свідчити любов?
Щодо першого пункту, мало-помалу намагаймося учинити все наше життя неперервним діялогом з Богом. У простоті, поступливості, без напруги, однак шукаючи постійного єднання з Ним. Не обов’язково відчувати щось особливе, достатньо просто ставитися до всього з вірою, надію й любов’ю, про яку я говорив попередньо.
Усе без винятку, з чого складається наше життя, може сприяти діялогу з Богом: щось приємне, щоб ми могли коротко подякувати, якісь турботи, щоб прохали в Нього про допомогу, важкі рішення, які дають нам нагоду прикликати світло Його Духа тощо. Навіть наші гріхи, щоб ми просили за них пробачення! Треба використовувати усі засоби. Бог не вимагає від нас одразу бути досконалими, а жити з Ним. Процитую декілька слів брата Лаврентія від Воскресення, паризького кармеліта XVII ст., який був кухарем і шевцем у своєму монастирі. То був простий чоловік, але наділений великою мудрістю; ціле його духовне життя будувалося на прагненні переживати все в Божій присутності:
«Найсвятіший, найбільш поширений і необхідний досвід у духовному житті – це Божа присутність; це означає отримувати задоволення від Його божественного товариства і звикати до Нього, смиренно розмовляючи і з любов’ю бесідуючи з Ним у будь-який час, без якихось правил ані міри, особливо в час спокус, страждань, духовної вбогости, розчарувань і навіть віроломности, гріха. Треба постійно старатися, щоб, незалежно від того, що ми робимо, кожна наша діяльність була ніби невеличкою розмовою з Богом; і не обов’язково цього вчитися, позаяк це йде з чистоти і простоти серця… Упродовж нашої праці та інших занять, навіть під час читання, хоч би й духовного, у часі зовнішнього богопочитання та молитви вголос, ми повинні на хвилю зупинитися, так часто, як тільки можемо, щоб возвеличити Бога в глибині нашого серця, мимохідь насолодитися Ним і ніби потайки прославити Його, просити в Нього допомоги, дарувати Йому наше серце і дякувати Йому. Що може бути приємніше Богові, ніж коли ми таким чином багато разів на день віддалятимемося від усіх на світі, щоб зосередитися в тиші й возвеличити Його в глибині нашого єства?
Не обов’язково завжди бути в церкві, щоб бути з Богом. Ми можемо зробити наше серце місцем молитви, в яке віддалятимемося час від часу, щоб бесідувати там з Ним. Кожен здатен на такі задушевні розмови з Богом».
Другий пункт, на якому слід наголосити, це важливість конкретного досвіду любови до ближнього як необхідної умови зростання в молитовному житті. Як можна прагнути зустріти Бога і з’єднатися з Ним у молитві, якщо ми байдужі до потреб нашого ближнього? Як можна хотіти любити Бога, якщо ми не любимо нашого брата? Послухаймо, що каже про це Тереза Авільська:
«Коли я бачу, як люди ревно заглиблюються в молитву, що вони такі закриті від світу, що навіть не наважуються ані поворухнутися, ані перебити думку, щоб від них не вислизнула найменша дещиця їх задоволення і запопадливості, то роблю з цього висновки, що вони дуже погано розуміють, яким шляхом досягається єднання з Богом, і гадають, ніби вся справа зводиться до цього. Але ні, мої сестри, ні: Господь бачить діла; якщо ти бачиш хвору сестру, якій можеш полегшити страждання, неважно, що втратиш цю ревність, пожалій її; якщо вона страждає, то ти страждай також; якщо треба, не їж, щоб вона мала що їсти: не стільки задля неї, скільки тому, що ти знаєш, що Господь хоче, аби так було. Таким є справжнє єднання з Його волею[2]».
Брак любови до ближнього, закритість нашого серця на його потреби, той факт, що ми свідомо затримуємо злопам’ятність і образи на когось, небажання пробачити – усе це може зробити наше молитовне життя безплідним, треба це розуміти.
І навпаки, вчинки милосердя й доброти до наших ближніх відображаються на наших відносинах з Богом, особливо в молитві. Не забуваймо про чудові обітниці з глави 58 книги пророка Ісаї тим, які живуть у любові до ближнього: «Чи ж ось це не той піст, що Я вибрав його: … Чи ж не це, щоб вламати голодному хліба свого, а вбогих бурлаків до дому впровадити? Що як побачиш нагого, щоб вкрити його, і не сховатися від свого рідного? Засяє тоді, мов досвітня зоря, твоє світло, і хутко шкірою рана твоя заросте, і твоя справедливість ходитиме перед тобою, а слава Господня сторожею задньою!… І будеш давати голодному хліб свій, і знедолену душу наситиш, тоді то засвітить у темряві світло твоє, і твоя темрява ніби як полудень стане, і буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху, кості твої позміцняє, і ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають!» (Іс. 58:6-11).
Якщо ми хочемо, щоб сад нашого серця був рясно зрошений божественною ласкою, конкретними вчинками любімо нашого ближнього!
Вище ми згадали про різні способи божественної присутности. Та існує ще один, про який я не говорив, але на якому Євангеліє сильно наголошує: це присутність Бога в убогому, у тому, хто потребує мене.
«Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт. 25:40).
Якщо ми навчимося розпізнавати присутність Ісуса в наших братах, нам буде легше бачити Його також і в молитві. І навпаки…
У молитві бувають моменти безплідности, браку почуття радости, які іноді можуть бути закликом до пошуку божественної присутности деінде, зокрема у виявах любови до ближнього. Це не означає, що треба покинути молитву, а що Ісус чекає на нас іще десь, і що ми повинні бути уважнішими до Його присутности в тих, які потребують нашої любови, особливо убогих і малих. Не забуваймо також, що іноді в молитві трапляються ілюзії, але у вияві любови до ближнього їх не буває. Можна з певністю сказати, що ми зустрічаємо Бога, коли піклуємося про наших ближніх.
Тепер поговоримо про час, присвячений молитві, у контексті першого згаданого зауваження: треба прагнути того, щоб він був частиною ритмів нашого життя.
[1] Літургія часів: читання Святих Отців у п’ятницю після Попільної середи (у латинському обряді – прим ред.).
[2] Le château intérieur (Внутрішній замок), 5 оселя, гл. З, с. 942.