Однією зі смертей, які найбільше на мене вплинули, була смерть одного актора театру. Його випадок тим обурливіший, що в цей час той вид раку, який був у нього, вже лікували, та на початку лікування було допущено помилку. Через неї цей чоловік років двадцяти восьми – тридцяти невблаганно наближався до смерти. Коли я вперше зайшов до нього в палату, він погодився мене прийняти, бо просто хотів виговоритися, як то робить переважна більшість тяжко хворих; їм не так важливо підтримувати розмову, як виговоритися.
Дуже скоро він сказав мені: «Коли я сюди прийшов, хвороба зустріла мене в розпалі моєї діяльности, на гребені життя, на вершині успіху в театрі. До того я провадив дуже веселе життя і тому був приголомшений. Усі ті, хто оточував мене в доволі штучному світі, де я крутився, день за днем відверталися від мене. Ніхто мене не навідував, тож я навіть якось зателефонував своєму найкращому другові й сказав: “Ти знаєш, рак не заразний!” Та я зрозумів, що зараза буває не тільки біологічна, вона може бути й психологічна». Вони не хотіли дивитися на наближення чужої смерти, а отже ставати перед лицем своєї власної. Згодом він продовжував: «Тоді я збунтувався проти своїх друзів. Я зненавидів їх, думаючи, що вони й далі провадять це веселе життя, яке було колись і в мене, що вони мене геть чисто кинули, і я, одинокий, здихав у цій лікарні».
Нарешті він почав розповідати про свій духовний досвід: «Тоді я буквально опустився в пекло; у ненависті я пережив досвід прокляття. Я перетворився в ненависть до тих людей, котрі осипали мене похвалами, підлещувалися, а тепер покидали. За кілька днів до того мене прийшли провідати батьки, і мама, нічого не сказавши, підсунула мені під подушку вервицю. Тієї ночі, коли я опустився в глибини пекла, я якось просунув руку під подушку і намацав вервицю. Раптом якийсь внутрішній голос сказав мені: “Та покинь свою гординю і злобу й молися!” Я почав промовляти “Богородице Діво” й “Отче Наш”. Відчув, як ненависть стала покидати моє серце. З цієї миті я відчув спокій і навіть якусь радість. Я написав своїм друзям і зателефонував. Я сам почав цікавитися ними, їхнім життям; і став почуватися як на небесах».
Цей хлопець незабаром помер, у мирі. Його привезли додому до батьків, і він тихо згас. А відходячи, залишив тим, хто був із ним, велике світло. Дуже цікаво, що на цьому останньому етапі він вже не страждав, навіть фізично. Просто слабшав. Він зумів молитися за усіх своїх друзів, що відвернулися від нього, зумів поглянути на них, як на заблудлих Божих дітей; таким кілька років тому він був і сам. Він вже перебував у Царстві Божому. У цього молодого актора була християнська основа, яка піднялася в ньому і дала змогу висловити дію благодати. Та я бачив подібні перетворення в людей, які могли говорити про це лише звичайними словами і які, як і він, померли, поринувши в любов.