Що, навпаки, часто затримує смерть хворої людини, – це брак поринання в любов, наприклад, не дане або не прийняте прощення. Деякі люди, щоб померти, чекають слів примирення, слів прощення, які необхідні їм для миру в душі, що є місцем, де вони зможуть віддатися Богові. Смерть – це чин поринання в любов. Ті, хто вірує, знає, хто є Любов: вони знають, що це Бог, Який прибрав людський лик Ісуса. Ті, хто не вірує, не знають цього усвідомлено, однак відчувають: у серці вони відчувають якийсь внутрішній рух, що спонукає їх любити.
Як я вже казав, поміж хворих на рак я бачив людей на гребені життя, молодих хлопців і дівчат, чоловіків у розквіті сил, сповнених волі самоутвердження свого я. Я бачив людей, у руках яких була неабияка влада: директорів підприємств, тих, від кого залежало соціяльне і політичне життя суспільства; до них раптом доторкнулася смерть, і вони змушені були усамітнюватися під час періодичного перебування в антираковому центрі, бо будь-яка смертельна хвороба, навіть незаразна, створює навколо хворого відносний вакуум. У ньому вони були наодинці з собою. Я бачив, як вони приходили в стані цілковитого бунту, тобто у своїй начальницькій позі, а згодом проходили період відчуття власної провини.
І нарешті, я бачив їх у стані, який для духівника лікарні віщує їхню близьку смерть: якийсь спокій і смиренне забуття. Зазвичай це ознака того, що скоро прийде Господь. Господь, звичайно, приходить, як злодій, Він приходить, коли Його не сподіваються, та Він готує душу до смерти. Він хоче домогтися нашого навернення в любов, – навернення, яке кожен висловлює, як може, за допомогою слів і знань, що дав йому Бог. Я бачив людей, які швидко прокручували в пам’яті усе своє життя і мало-помалу позбувалися ненависти, озлоблення, бажання реваншу, і приходили до прощення й любови.