Бог таки дбає про наші потреби, і Він робить це щедро й задарма. Ми тільки маємо попросити.
На всіх стадіях свого духовного життя ми відчуваємо спокусу завдячувати собі за своє християнське зростання. У сатани є два прості способи спокусити нас. Він може нашіптувати: “Тільки поглянь, ти стаєш духовним! Постарайся ще трішки, і ти будеш мати більше сили”. Або каже: “Поглянь, який ти слабкий та нещасний! Не дивно, що Бог не може більше благословити тебе!”
Ви можете хвалити себе за духовні досягнення або критикувати за невдачі – однак результат буде той самий. Ви покладаєте відповідальність за свою гідність на себе, а не на Бога, якому вона насправді лежить.
У служителя була вада, якої він не міг позбутися, попри всі свої зусилля. Зрештою він опинився в тюрмі – його звинуватили у фальсифікації. Але служитель вдруге народився як християнин; його приголомшила власна невдача, і він щиро покаявся у своєму гріху. Він зміг повірити, що Бог пробачив йому, але був переконаний, що Він більше ніколи не зможе використати його для проповідування Доброї Новини.
Одного дня приятель надіслав йому “В’язницю хвали”. Там він прочитав, що Бог використовує все, навіть наші помилки, нам на добро. З новою надією він наважився подякувати Богові за свою помилку та ув’язнення. Він писав: “Хвала Богові, моє життя цілком змінилося. Старі печалі, вина і жаль, які обмежували мене, зникли. Я можу хвалити і славити Бога за кожну дрібницю свого життя, таку, якою вона є. Раніше я ніколи не розумів глибини Божого милосердя. Я навіть вважав себе “досить добрим”, щоб Він міг використовувати мене. Яка це радість померти для свого гордого “я”, щоб Христос і тільки Христос жив у мені!”
Камера служителя поступово перетворилася на храм хвали, і невдовзі інші в’язні також відчули бажання прийняти Христа. Вважаючи себе та інших досить добрими чи не досить добрими, щоб нас використовував Бог, ми потрапляємо в пастку. Ісус застерігав нас не судити, не критикувати і не осуджувати інших – щоб не судили, не критикували і не осуджували нас.
Тільки Бог має право судити, і Він вже проголосив, що ми святі й бездоганні в Його очах, коли нас огортає Його любов.
Як ми сміємо визначати стандарт, згідно з яким міряємо себе та інших? Тільки Бог має право мати справу з нашими гріхами. Як би не помилялися ми чи хтось інший, це предмет Божої оцінки. Коли ми таки судимо інших, то часто сильно помиляємося. Ми судимо один одного, звертаючи увагу на те, як одягаємося, яку кількість косметики використовуємо, скільки куримо цигарок чи п’ємо алкоголю, які фільми переглядаємо.
Як ви обираєте вчителя недільної школи? Уявіть собі двох християн. Один з них середнього зросту і ваги, але ви знаєте, що він курить. Інший важить більше ста кілограмів; це справжній велетень, але в нього ласкава усмішка, і він ніколи не забуває взяти з собою до церкви Біблію.
То кого з них ви виберете для вивчення предмету “Виховання здержливости як плоду Святого Духа”?
Куріння – це погана звичка, шкідлива для здоров’я, її наявність свідчить про брак здержливости. Але що ви подумаєте про товстого чоловіка? Біблія прирівнює ненажерливість до пияцтва і каже, що те й інше заслуговує на смертну кару! (пор. Втор. 21:20-21). Ненажера прискорює власну смерть, так само робить і курець.
Я не раджу вам судити товстунів і курців. Ми не маємо права судити їх.
Коли жінку, спійману на перелюбі, привели до Ісуса, книжники та фарисеї спитали Його: “…Учителю,… Мойсей же в Законі звелів нам таких побивати камінням. А Ти що говориш?… А коли ті не переставали питати Його, Він підвівся й промовив до них: Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!” (Ів. 8:4,5,7).
Хто з нас отримав право підняти каміння критики, осуду чи звинувачень? Спроби виміряти нашу “доброту” чи “зіпсутість” – це ще один спосіб пояснити наше перебування з Богом добрими ділами, а не вірою.
Коли ми обговорюємо “віру” і “діла”, хтось зазвичай цитує цей вірш: “Бо ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували” (Еф. 2:10).
Хіба там не чітко сказано – народжуємося вдруге, щоб чинити добрі діла для Бога?
Але погляньте на два попередні вірші: “Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився” (Еф. 2:8-9).
Чи має Павло на увазі, що ми спасаємося вірою, а після того покладаємося тільки на себе? Адже це не має сенсу, чи не так?
Раніше в Посланні до ефесян Павло сказав, що Бог вибрав нас, щоб ми були святі й бездоганні перед Ним, і що Він благословив нас всяким благословенням у Христі.
То що має на увазі Павло? Мабуть, його уявлення про “діла” не збігається з нашим.
Яків писав: “Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має?… Авраам, отець наш, чи він не з діл виправданий був, як поклав був на жертівника свого сина Ісака?” (Як. 2:14,21).
Погляньмо тепер, що це за добрі діла – зійти на гору і приготуватися принести в жертву свого єдиного сина тільки тому, що Бог сказав йому зробити це?
Яків продовжує: “Чи ти бачиш, що віра помогла його ділам, і вдосконалилась віра із діл? І здійснилося Писання, що каже: Авраам же ввірував Богові, і це йому зараховане в праведність, і був названий він другом Божим” (Як. 2:22-23).
То які “добрі діла” маємо ми чинити? Учні одного разу поставили Ісусові те саме запитання: “Що нам слід робити, щоб постійно чинити діла Божі? Що нам слід робити, щоб виконати те, чого вимагає Бог?”
Ісус відповів: “Це та робота (служіння), якої Бог вимагає від вас – щоб ви увірували в Того, кого Він послав, і залишалися вірними Його Посланцеві, покладалися на Нього, берегли віру в Нього” (пор. Ів. 6:28-29).
І саме це робив Авраам. Авраамові “добрі діла” полягали в тому, що він повірив Божим обітницям. Він ніколи не сумнівався у своїй вірі. І тому Бог вибрав Авраама бути батьком Ізраїля.
Ісус пообіцяв Своїм учням, що вони чинитимуть ще більші діла, ніж чинив Він, і ми знаємо, що Його послідовники проповідували в силі віри і творили великі чуда.
Їхня роль у великих ділах полягала в тому, щоб повірити. Сила творити чуда не належала їм, а прийшла до них від Бога, тому що вони мали віру.
Павло писав: “А Тому, Хто може зробити значно більш над усе, чого просимо або думаємо, силою, що діє в нас, Тому слава…” (Еф. 3:20-21).
Це Бог діє в нас, і тому цілком зрозуміло, що Він здатен здійснити багато, якщо ми будемо більше вірити в Нього і менше покладатися на себе.
Він не мав на увазі, що сила належатиме нам; а те, що вона наповнить нас і діятиме через нас. Ми є вмістилищем, посудиною, носієм. Як би сильно ми не намагалися, ми все одно не можемо стати вмістом. Ми схожі на склянку з живою водою. Вода може втамувати спрагу людини, але від порожньої склянки не буде жодної користи.
Павло писав: Але цей безцінний скарб – світло і сила, що сяють у нашій душі – міститься в тлінному вмістилищі, тобто в нашому слабкому тілі. Кожен здатен побачити, що велична сила в нас походить від Бога і не належить нам (пор. 2Кор. 4:7).