Перехід від первісної історії людства (Бут. 1-11) до історії Авраама відбувається в Біблії майже непомітно, без жодного переривання її тяглости. Тоненька нитка родоводу приводить від Сима, найстаршого Ноєвого сина, до родини Авраама (Бут. 11:10-32). Між Ноєм та Авраамом автор поміщає розповідь про Вавилонську вежу, останній епізод з первісної історії людства, де описано невдачу людського задуму «зробити собі ім’я», себто збудувати собі велич і славу незалежно від Божих планів.
Після цієї невдачі непомітно для світу починається історія, що справді доведе людину до неминущої величі. Але тут вся ініціатива походить від Бога: тут сходить Бог аж до людини. Упорядкування біблійних традицій у теперішньому тексті не дає змоги не дуже досвідченому читачеві вловити всю новизну цього почину. Коли Ізраїль почав розмірковувати й осмислено писати про своє минуле, за його плечима вже були цілі століття історії, пережитої під Божим проводом, – історії, що стала об’явленням у дії, роз’ясненим натхненими словами його пророків. У той час не існувало більше жодного сумніву стосовно ідентичности між Богом, Якого Ізраїль пізнав у своїй історії, та Богом, що привів до буття все, що існує, і що був якимось чином присутній між людьми ще до того, як об’явив Себе Авраамові. Тому розповідь про єврейського патріярха була пов’язана без жодної перерви в тяглості із фрагментарними традиціями про попередні часи.
Автор книги Буття хотів наголосити на тій правді, що історія стосунків між Богом і людством знаходить в Авраамі не абсолютний початок, а лиш потужне, досі абсолютно нечуване відновлення після початкового розриву.
Час обітниць (Бут. 12-50)
Сьогодні вченим уже легко вдається історично розмістити життя Авраама та інших патріярхів на тлі Середнього Сходу приблизно між 1800-им та 1500-им рр. до Хр. Відомості, що їх дала до нашого розпорядження археологія, розвіяли значну частину того туману, яким були огорнені постаті єврейських патріярхів, підтвердивши певні їхні звичаї та дії, що в той час, коли писано спомини про них, уже вийшли були з ужитку[1]. Безумовно, нагромаджені дослідженнями відомості чинять історію патріярхів цілком правдоподібною, даючи змогу розмістити їх у досить чітко окреслених історичних рамцях, хоч це ніколи не зможе пояснити чи задокументувати нам, що було внутрішнім рушієм їхнього життя, що керувало їхніми рішеннями та їхніми зовнішніми діями. Адже щось нове відбувалося лише в їхній душі, у зовнішньому світі не мінялося нічого. Тут уже між рядками проступає, наскільки особистий характер має єврейсько-християнське об’явлення, що розпочалося від Авраама.
На подальших сторінках вся увага зосередиться передусім на важливих з релігійного погляду моментах життя патріярхів. У цей період об’явлення перебуває на стадії зародку, обмежуючись до родини та до невеликого клану Авраама; історія спасіння зливається тут з історією однієї родини, для якої важливими є події сімейного життя (народження дитини, одруження, смерть і т. п.). Поки що саме вони дають Богові, так би мовити, нагоду ввійти в життя людини, об’явити Себе їй, встановити з нею зв’язок, розпочати діялог, що матиме нечуваний розвиток і ніколи більше не має перерватися.
Бог обирає та кличе Авраама
Стрижневими моментами в житті Авраама були три події: його покликання, угода, що її укладає з ним Бог, і чудесне народження його сина. Три події, в яких ініціативу бере на Себе Бог; три події, в яких Авраам глибше пізнає Бога й реалізує свою особисту велич та той вимір свого життя, що можна назвати суспільним.
Боже покликання застало Авраама в час, коли він проживав у Харані, у верхній Месопотамії, куди переселився з Уру разом із родиною свого батька Тераха (Бут. 11:31). Як і все населення, серед якого вони жили, вони «служили іншим богам», тобто були ідолопоклонниками та політеїстами. Про це виразно скаже сам Бог устами Ісуса Навина (І Н. 24:2), щоб однозначно ствердити та нагадати Ізраїлеві, що вихідний пункт, на якому базується саме його історичне існування, пов’язаний виключно з Божою ініціятивою.
Отже, у такому середовищі, де поняття про Бога було вже спотворене, Боже слово до однієї людини радикально міняє її внутрішнє і навіть зовнішнє життя. Незнане найвище Буття входить у життя Авраама, і він ще не відає, що це єдиний правдивий Бог, Творець всесвіту, таким делікатним чином рішучо вступає в історію людини, приходить їй назустріч, аби відновити з нею перерваний тисячоліттями діялог.
Авраам не має жодної заслуги, щоби Бог його обрав, надавши йому перевагу перед будь-якою іншою людиною в будь-якому іншому куточку землі. Коли Ізраїль намагатиметься пояснити собі, чому Бог обрав саме Авраама, він під Божим натхненням напише сторінки про походження людства. Так він відкриє дещо з Божого задуму стосовно людства, але не зможе знайти причини, чому цей задум мусив відновитися саме з Авраамом. Не існує жодної рації, яка могла б обумовити Божий вибір; ми можемо й мусимо лише визнати, що кожен Його вибір – це абсолютно безкорисливий акт любови (пор. Втор. 7:7-8).
У Біблії не описано, яким саме чином Бог об’явив Себе Авраамові; розповідь починається безпосередньо, без прелюдій: «І промовив Господь до Аврама: Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу. І народом великим тебе Я вчиню, і поблагословлю Я тебе, і звеличу ймення твоє, і будеш ти благословенням. І поблагословлю, хто тебе благословить, хто ж тебе проклинає, того прокляну. І благословляться в тобі всі племена землі! І відправивсь Аврам, як сказав був до нього Господь» (Бут. 12:1-4).
Бог ставить певні вимоги і дає певні обіцянки. Але тимчасом як обіцянка належить до майбутнього з усією властивою йому непевністю, для виконання вимоги необхідне теперішнє, сповнене драматизму рішення. Авраам мусить покинути все те, що являло собою безпеку для нього і для його майна. Покинути свою землю і свій народ і відважитися вирушити самому в дорогу до невідомого народу і невідомої землі означало наразити себе на важке й повне небезпек життя. Авраам не знає, чим закінчиться запропонована йому пригода; він лише знає, що може і мусить довіряти слову, що було промовлене до нього з найвищою авторитетністю. Це слово не лише ставить вимоги, воно також дещо пропонує, але пропонує не як безпосередній дар, а як обіцянку. Результатом стане плід співпраці, ініціатива в якій, безсумнівно, належить Богові, але яка вимагає, щоб Авраам свобідно та відважно прийняв свою роль. У цій обітниці виявляється своєрідна Божа педагогіка, якою Бог починає в Авраамі привчати людину до свободи в її взаєминах із Ним та до ризикованости її віри. Бог ставить ці вимоги не через те, що відчуває задоволення, обмежуючи людину в чомусь; Він також не нав’язує їй Свого дару, позаяк це звело б її до рівня нижчих створінь, до рівня речей. Він ставить вимоги і дає обіцянки з цілковитою повагою до її свободи, даючи побачити той результат, котрий вповні належатиме Йому і вповні належатиме тому, кому його запропоновано.
«І промовив Господь до Аврама: Вийди… – І відправивсь Аврам, як сказав був до нього Господь». Уже в цих перших віршах можна зауважити ритм, яким характеризується вся подальша розповідь і який буде притаманний усьому життю Авраама. Бог промовляє; Авраам не стільки відповідає, як радше просто виконує: це його спосіб, як відповісти Богові, як довіритися Його слову, це його спосіб, як увірувати.
[1] Пор.: A. Millard, Archeologia е Bibbia, Edizioni Paoline, Cinisello Balsamo 1988.