Підбадьорений отриманими обітницями, Авраам вирушає зі своїм невеличким родом на південний захід і, прибувши до Краю ханаанського (таке було стародавнє ім’я Палестини), знову чує той голос, що покликав його: «Я дам оцей Край потомству твоєму» (Бут. 12:7).
Але його жінка неплідна і вже похила віком, а він зі своїм маленьким родом є кочівником, не володіє ані найменшим клаптем землі й роками мандрує з одного кутка Палестини до іншого; деякий час він перебуває аж в Єгипті, а історія не робить найменшого поступу вперед. Авраам першим досвідчив на собі, що Божим діям не властива така ознака, як поспіх. Його відповідь Богові муситиме перейти через випробовування на стійкість, на витривалість у часі – у цьому згубному терпентині, що випробовує правдивість наших добрих намірів, наших благородних прагнень.
Коли ця віра довела свою стійкість, витримавши перевірку часом, знову дається чути Бог. Він відновлює Свої обітниці, але тепер вони стають предметом урочистого зобов’язання з Божого боку, предметом угоди, яку Бог укладає з Авраамом і яка стає урочистим потвердженням запропонованої Богом та розділеної Авраамом приязні. На приготованому безкорисливою Божою любов’ю та Авраамовою вірою ґрунті зроджується союз, в якому Бог стає однією з договірних сторін.
Наскільки малослівним та коротким є передання про покликання Авраама, настільки багатим і обширним є передання про союз: йому присвячені цілі дві глави (Бут. 15-17). У 15-ій главі описано, як його було укладено, дотримуючись ритуальних звичаїв, за якими укладали договори в часи Авраама. Він приносить у жертву звірят, розтинаючи їх навпіл та кладучи кожну половину навпроти другої; згодом, потрапивши в стан певного містичного піднесення, споглядає Божу присутність під символом вогню, що переходить поміж двома половинами жертвуваних звірят. Половини розтятих навпіл жертв, поміж якими проходили сторони, що укладали союз, символізували долю, якої мав би зазнати той, хто не був би вірним встановленим домовленостям. У цій розповіді слід звернути увагу на одну дуже важливу деталь: сам Авраам не переходить поміж половинами розтятих жертв, а лише димуче вогнище, символ Божої присутности, переходить між ними.
Значення цієї деталі само по собі зрозуміле: лише Бог зобов’язує Себе до виконання відновлених тоді обітниць; це значить, що Його зобов’язання є безкорисливе, одностороннє, так що Бог буде вірний Своєму зобов’язанню і здійснить Свої обітниці незалежно від того, що робитиме друга сторона. Тому цей союз установлює «устрій благодаті», позаяк він не є нічим заслужений, «устрій вічний і невідкличний», оскільки він пов’язаний виключно з Божим словом та з Його вірністю. Невірність людини ніколи не зможе скасувати Божої вірности; людина зможе відступити від цього союзу, не користуватися його плодами, але не зможе його скасувати; крім цього, вона завжди зможе покликатися на це Боже зобов’язання, коли бажатиме повернутися до Нього, визнаючи власну невірність. Коли Ізраїль благатиме Бога про милосердя до нього, він робитиме це, нагадуючи Богові Авраама та Його союз із ним (Вих. 32:13; Втор. 9:27; Неем. 9:7 нн). Навіть сам Бог нагадуватиме Ізраїлеві про Свій союз із Авраамом, аби знову викликати в нього довіру (Іс. 29:22; 51:1-3).
Перед укладенням союзу Авраам здійснює свій акт віри в Боже слово, яким Бог відновлює йому дані раніше обітниці: «І ввірував Аврам Господеві, а Він залічив йому те в праведність» (Бут. 15:6). Майже два тисячоліття по тому святий Павло (Рим. 4) покаже, яке важливе значення має цей текст для спасіння, наголошуючи, що Божа поведінка в стосунках з людиною залишилася по суті незмінною від часів Авраама: спасіння приходить із Божої ініціятиви, на яку людина має відповісти актом віри. Лише віра чинить Авраама «праведним» перед Богом, тобто ставить його в правильну позицію перед Ним, чинить його угодним Господеві. Це перший раз, коли в Біблії з’являється слово «вірити»; і Авраам має вірити не в якісь абстрактні правди про Божу природу, а в те, що Бог зробить для нього.
Цей союз матиме і свій зовнішній знак – обрізання (Бут. 17:10 нн). Відомо, що звичай обрізання був поширений на стародавньому Сході не лише у євреїв. Але в них воно, виконане на восьмий день після народження, втратило значення статевої ініціяції і стало знаком належности до потомства Авраама, до вибраного народу. Цей знак, закарбований на їхньому тілі, мав повсякчасно нагадувати євреям про їхнє зобов’язання у вірності Богові, що покликав їх. Коли прив’язаність до цього звичаю призвела до фальшивої впевнености в Божому заступництві, великі пророки піднесли свій голос, взиваючи Ізраїля до обрізання серця, себто закликаючи його відкинути зі своїх сердець те, що було немиле Богові, адже тілесне обрізання само по собі не давало жодних гарантій (Єр. 4:4; 9:25). Того, що пророки вимагатимуть від Ізраїля, говорячи про обрізання серця, Бог вимагає від Авраама ще перед заповіддю обрізання: «Ходи перед лицем Моїм, і будь непорочний!» (Бут. 17:1). Ходити, себто жити з Богом, означає для Авраама мати Його на гадці при всіх своїх рішеннях, у своїй поведінці, означає бути досконалим, нічим не заплямованим. Це Боже слово, завжди дійсне само по собі, набиратиме дедалі глибшого змісту в міру того, як Бог виховуватиме моральну свідомість Ізраїля аж до об’явлення «нової заповіді» – заповіді безкорисливої любови до всіх людей. Ще до того як стати фундаментальною Божою вимогою, до котрої входять усі інші вимоги, ця заповідь була мотивом усіх Його втручань в історію спасіння. Ходити з Богом, безупинно уподібнюватися до Нього – це заклик до віднайдення та відновлення в нас образу Бога, відповідно до того, як Він об’явив Себе людині, – образу, що його Він закарбував у людині і який на самому початку був знівечений гріхом.
Якою глибокою була близькість між Богом та Авраамом після урочистого укладення союзу, виявляється в подальших подіях. Бог не вважає приниженням для Себе предстати перед Своїм приятелем у людському вигляді (Бут. 18) і прийняти щиросердне частування тими скромними дарами, що їх Авраам міг Йому запропонувати. Це єдиний випадок, коли Бог стає співтрапезником людини, провіщаючи ту близькість стосунків, що буде притаманна Новому Заповітові після Воплочення. Ось у такому інтимному кліматі започатковується сповнення обітниці: Бог запевняє Авраама, що до кінця року від його жінки Сари йому народиться довгоочікуваний син. У цьому ж кліматі здійснюється також об’явлення Божих таємниць стосовно Його суду над народами, зокрема щодо долі морально зіпсованих міст Пентаполісу, і взагалі нечувана річ – Авраамів виступ на їхній захист. Лише та близькість із Богом, якою втішався Авраам, могла виправдати отаке заступництво, що, між іншим, є першою молитвою, яку знаходимо в Біблії (Бут. 18:16 нн). Складається враження, мовби ці співрозмовники були того самого рівня, хоч Авраам відчуває, що він перед Богом є нічим іншим, як лиш «порохом та попілом» (Бут. 18:27). Боже покликання, що розлучило Авраама з його родиною та з його батьківщиною, не ізолювало його в усамітненій бесіді зі своїм Богом і не загасило інтересу до таких самих, як він; навпаки, складається враження, що саме ця розлука породила в нього абсолютно нечуване в його часах відчуття солідарности. На відміну від усіх інших «заступників» в історії Ізраїля, тільки Авраам цікавиться чужими йому народами.
Союз із Богом підніс Авраама до унікального в релігійній історії людства рівня: він вчинив його Божим приятелем, що стає на захист усіх людей.