Ми вже знаємо, які сумніви міг носити в серці Петро, коли він спершу на власному досвіді пережив видіння, а відтак був посланий до поганина, щоб проповідувати йому про справу єврейського Месії, але це лише одна сторона тієї оповіді з Дій апостолів. Очевидно, Корнилій також мав певні сумніви, також ставив собі багато питань, які могли зроджуватися в ньому під впливом зустрічі з єврейським Богом. У книзі ми читаємо про те, що він був побожною людиною, що його зв’язок з юдейською релігією засвідчувала своєрідна милостиня, яку він давав на Єрусалимський храм. Знаючи про це, ми повинні визнати, що він, безсумнівно, знав також про ставлення євреїв до поган, і про їх незавидне становище у світлі Закону Мойсея. А втім, це не відбило в нього бажання шукати правду. Він не зайняв претензійну позицію, мовляв, я визнаю єдиного Бога і Його Святі Писання лише тоді, коли євреї перестануть зневажливо ставитися до мене і визнають, що я нічим не гірший від них. Сотник з Кесарії підходить до цього питання з дивовижною покорою, не підважує рішення Бога вибрати один народ, не ображається на те, що не має доступу до єрусалимського культу. Натомість він вірить цілим своїм серцем, що Богові не байдуже до нього, і приймає Його задум. Ця довіра може проявлятися в тому, що він посилає по єврея, згідно з Божою вказівкою, хоч як обізнана з культурою Ізраїля людина, знає, що його запрошення може бути відкинуте, проігнороване. Як відомо, так не сталося через Боже втручання.
Завдяки своїй покорі, Корнилій не тільки не заперечує того, що хоче йому сказати простий рибалка з Галілеї, але хоче вчитися від людини, котра далека від тієї мудрости, яку цінував античний поганський світ. Прийняття науки від підданого та шанобливе ставлення до нього показує красу серця цього римського воїна. Сотник може прийняти дар, на який, згідно із Законом, не заслужив. Він не гукає з порога: «Я і мої домашні чоловічої статі приймемо обрізання, будемо дотримуватися Закону до найменшої йоти, станемо взірцевими прозелітами». Він не хоче справити на Петра добре враження, яке переконало б його, що варто інвестувати в поганина. Він терпляче чекає, щоб дізнатися, яким є Божий задум, і що Всевишній хоче йому запропонувати. Він хоче прийняти дар, хоч, звичайно, бачив зовнішні перешкоди. Помилково було б вважати, що Бог не бачив того, що бачив Корнилій. Та нерідко так буває, що те, у чому ми бачимо нездоланну перешкоду, для Бога є незначною дрібничкою. Дух, Якого отримує (цілком безоплатно) поганський воїн, залагоджує все, що без Нього є нездоланним бар’єром. Треба тільки захотіти прийняти, треба тільки повірити, що для Бога немає непереборних перешкод, що не обов’язково заслужити на дар. Це не ЗНО, де треба набрати визначену кількість балів. Тут можна не набрати жодного балу, але бути обдарованим з величезним розмахом, зі щедрістю, яку годі собі уявити. Тут ідеться не про нашу любов, нашу доброту і наше бажання. Тут ідеться про Божу любов, Божу доброту і Боже бажання. Тобі це не подобається? Це старе як світ. Фарисеям та книжникам це також не подобалося, коли про це говорив Ісус. Вони сердилися на Нього саме за те, що Він проповідував безкорисливість Божих дарів, що Він змінив порядок, який для них був єдино правильний: учинки і благодать. Ісус каже про щось протилежне: благодать і вчинки.
Корнилій погодився на те, щоб порядок у його житті встановив Бог, щоб діяв Всевишній. Він погодився, що його вчинки є наслідком Божого діяння, а не його заслугою. Показуючи свою відданість вибраному народові, він свідчить про це. Саме Бог повинен був спершу зворушити серце цього римського воїна, щоби в зневаженому народі він побачив світло правди і захопився ним. Ми можемо лише уявити, яка радість наповнила його, коли він усвідомив, що завдяки Божому дару, завдяки Божому Духу вже не має прірви між тим, що він полюбив, і тим, ким він є, коли зрозумів, що його оживляє той самий Дух, Який оживляє апостолів, вірних з вибраного народу. Отримання Святого Духа не є якоюсь альтернативою в рамках християнства. Духа отримують не лише якісь вибрані, лише ті, котрі умітимуть з Ним «поводитися». Не існує християнства без Божого Духа, це неможливо. Можна не користуватися цим прекрасним даром, можна про нього забути, але це не означає, що Він зникне або, куди гірше, що Його ніколи не було. Можливо, ти зараз дивишся на своє життя і розмірковуєш, куди Він подівся. Тож, може, настав час почати промовляти до Божого Духа, закопаного в тобі, щоби Він вніс нове життя, щоб ти міг побачити Його силу і щедрість у своєму житті. Гадаю, багато хто з нас не усвідомлює того, що Дух діє через нас, промовляє через нас. Але завжди може бути більше, краще…
Більше, ніж ложка і відро
Божа щедрість дивовижна. А втім, саме такою вона була провіщена. На таку упродовж довгих років чекав вибраний народ. Так євангелисти описують прихід месіянських часів. Вони говорять про Помазаника, який «хреститиме Духом Святим» (див. Мт. 3:11; Мр. 1:8; Лк. 3:16). Ми вже звикли до слова «хрещення», і воно є для нас зовсім не страшним, чимось таким делікатним, що майже не відчувається. Ми неодноразово бачили, як священик у церкві поливає голівку дитини водою… І саме ці декілька крапель на чолі немовляти асоціюються нами з хрещенням. Якби ми читали Євангеліє грецькою мовою, тобто тією, якою воно було написано, то зауважили б, що там появляється дієслово: «занурювати», а це змінює суть справи. Не: «Він вас полиє Святим Духом» або «Він вам намочить голову Святим Духом», а: «Він занурить вас у Святому Дусі». Різниця істотна, чи не так? Неможливо занурити в склянці води, навіть у середнього розміру каструлі для супу. Щоб зануритися, повинно бути більше того, у що занурюємося. Бог щедро обіцяє нам Свого Духа, не ложку, не склянку, не відро, а стільки, щоб ми могли в Ньому зануритися.
У мене є одна знайома, яка обожнює плавати, і у воді почувається набагато краще, ніж на суші. Вона любить плавати під водою. Занурюється у воду, вода оточує її звідусіль. Так само є з повнотою Духа, в Якого Бог хоче нас занурити. Якщо Він тебе в Нього занурює, то навколо тебе немає такого місця, де б не було Святого Духа. Подумай про це, коли наступного разу стрибатимеш у басейн або пірнатимеш в озеро. Бог, Який є повнотою, не робить часткових, неповних подарунків, яких заледве вистачає. Це суперечило б Його природі.
Гадаю, багато хто з нас знає, що Бог всемогутній, але у своєму житті ми обмежуємо Його всемогутність. «Якби з Божою допомогою мені полегшало, якби минули ці запаморочення, цього було б достатньо. Безсоння нехай вже буде, але ті запаморочення…» або репліка на кшталт: «Ні, Боже, я не прошу про роботу на повний оклад, спочатку достатньо на пів окладу, це вже дасть мені деякі можливості…». Я цим не хочу сказати, що Бог не вислуховує і таких прохань, але чому б Йому не вислухати тих більших, які й так не перевершать Його щедрости. Часто саме через такі половинчасті розв’язки, які ми самі Йому нав’язуємо, ми заперечуємо те, що Він всемогутній. Коли я чекаю гостей і готую для них вечерю, то мені буде дуже неприємно, якщо вони скажуть: «Поклади, будь ласка, половину порції, адже цим я вгамую свій голод, і більш нічого мені не потрібно. Навіщо мені так багато страви, яку ти приготувала? А взагалі, може, знайдеться якийсь шматок сухого хліба, я ж ним достатньо насичуся! Що? Десерт? Годі! Я ж не вмираю з голоду!». Цю вечерю я приготувала з думкою про них, тому хочу, щоб їм було приємно скуштувати усі страви. Якщо попросять добавки, то радо її подам. На щастя, у мене не буває таких гостей, які просять сухого хліба, не вірячи, що подані страви приготовано для них! Але в Бога є такі діти, які не вірять у Його щедрість, Його всемогутність, які залишаються голодними, бо соромляться попрохати більше, просять сухого хліба, коли Бог запрошує їх до розкішно накритого столу.