Коли Петро ще промовляв, погани, які його слухали, наповнилися Святим Духом. Шкода, що не можемо побачити виразу обличчя апостола та євреїв, що його супроводжували. Переконана, що було в них щось із радісного здивування. Ще до кінця не прозвучали слова, як сталося щось чудесне, щось дивовижне! «Злинув Святий Дух на всіх» (Дії 10:44), – напише євангелист Лука, повідомляючи про події в Кесарії. Бог вирішив уділитися тим, котрі не уклали з Ним жодного завіту, котрі залишалися поза Законом. Чергова несподіванка Всевишнього! Черговий сюрприз. Він сам вирішує, хто і коли може отримати Його дар, хто і коли Його пізнає, хто і коли увійде з Ним у глибокі особисті відносини. Можливо, нас це не дивує: побожний римлянин своєю праведністю і порядністю, а також прив’язанням до єдиного Бога заслужив собі пізнання Правди і укладення завіту. Однак у часах, коли відбулося виливання Духа на Корнилія, його родину і приятелів, це годі було збагнути: Бог уділяє Себе поза Ізраїлем! Поза Своїм вибраним народом! Те, що сталося, вчить нас ще одного – жодні зовнішні обставини не можуть перешкодити Божій дії: ані приналежність до певного народу, ані рівень релігійности і моральности, ані ставлення до Закону. Жодна з цих речей не може обмежити Всевишнього. Те, що Він чинить, завжди є благодаттю, а благодаті не можна собі заробити чи заслужити на неї. Тоді вона перестала б бути благодаттю.
Мене завжди дивував цей опис виливання Духа на Корнилія. Ця згадка: «Як Петро говорив ще слова ці…» (Дії 10:44). Це ствердження, що Бог не чекає, коли Петро закінчить проповідувати, не чекає, коли Петро запитає: «Чи ви хочете охреститися і прийняти Святого Духа?». Все це чудово вказує на те, що Він сам вирішить, як і коли. Не Петро тут найважливіший, а Бог, Якого він проповідує, і Його дар. Як добре, що проповідник сам сповнений Духа і не ображається на Всевишнього, що Той перериває проповідь! Як добре, що він розглядає себе тільки як інструмент, який використовує сам Бог. Інструмент не може мати претензії до того, хто ним користується, через те, що той був відкладений убік, що зараз відбувається щось важливіше, до чого він тільки підводив. Дивовижною є нетерплячість Бога, Який хоче Себе уділяти щораз більше і швидше. Який виходить поза встановлені правила і дивує Своєю марнотратністю. Коли ми поглянемо на історію уділення себе Божим Духом, то зауважимо, що Всевишній щораз щедріший, щораз більше виливає Свій дар на все більше число людей. Пригадаймо Мойсея і те, що відбулося в таборі: то була заледве жменька дітей Ізраїля, яким уділив Себе пророчий Дух. Всі вони походили з вибраного народу, і всі були визначені для отримання дару. Пригадаймо те, що відбулося в Горниці удень П’ятдесятниці, і хоч ми не можемо заперечити, що Святий Дух дарував Себе щедро і діяв із силою, однак знаємо, що це пережили тільки євреї. Але Бог мав більші наміри, ніж можна було тоді припускати – Він хотів вилитися також на поган! Його щедрість безмірна! Бог не знає стриманости! Він на дивовижу марнотратний, Він не боїться, що Його дар зустрінеться з неготовністю, гріхом, невідповідною поставою – Він просто хоче діяти, вести до нав’язання стосунків, близьких стосунків, тісного зв’язку з тими, яких Він обдаровує.
Дух прийшов через слово, яке проголошувалося з силою і походило від Бога. Не через те, що собі Петро задумав, бо, як богобоязливий єврей, не зміг би зайти так далеко у своїх думках. Те, що відбулося в домі сотника, поза сумнівом, є доказом правдивости божественного походження як видіння, яке бачив апостол на даху дому в Яффі, так і того, що він промовляв від Святого Духа, а не від себе.
Зіслання Святого Дух а на всіх, хто слухав проповідь, супроводжують дари, які несе з собою Божа Сила: промовляння різними мовами і прослава Бога. Той факт, що євангелист Лука вказав на присутність поган під час виливання Святого Духа на зібраних у домі сотника Корнилія, либонь, має на меті показати, що вони отримали той самий дар з небес, що й євреї, які раніше зібралися в Горниці. Не існує одного Духа для вибраного народу, а іншого – для поган. Він один і діє однаково. Саме завдяки Йому погани і євреї можуть поділяти спільні надії і разом прославляти Бога за Його діла.
«Чи хто може заборонити христитись водою оцим, що одержали Духа Святого, як і ми?» (Дії 10:47). Так Петро коментує те, що трапилося. Саме завдяки цій Божій несподіванці Петро знає, чого Господь від нього очікує. Коли він прямував до Кесарії, не було так очевидно, що він охрестить поганина і його сім’ю. Можливо, йому навіть не майнула думка, що Бог може наділити Своїми дарами того, хто не належить до його народу. Але, дякувати Богові, Петро слухняний Духові! А завдяки цьому чимало з нас належить до Церкви! У Кесарії відбувається щось справді надзвичайне: сповнюється пророцтво з Книг Рути та Йоіла, а також те пророцтво, яке несло із собою виливання Святого Духа в Горниці під час П’ятдесятниці, коли в Єрусалимі було багато євреїв з усіх кінців світу. Бог приєднує до Своєї Церкви поган! Спасенна справа Ісуса з Назарету вже не є суто єврейською справою, у ній беруть участь також інші.
Неймовірним є діяння Святого Духа, про яке читаємо в десятій главі Дій апостолів. Благодать передує таїнству. Бог не чекає, поки Петро охрестить Корнилія, його сім’ю та друзів, не чекає поки вони публічно визнають свою віру і попросять їх охрестити. Бог вирішує ще раз показати, що саме Він є подателем і Він вирішує, коли надходить найкращий момент. Завжди коли читаю цей фрагмент Дій апостолів, пригадую собі розмову з одним моїм добрим знайомим. Це було в Татрах, коли ми поверталися з одноденної мандрівки до машини, яку залишили на стоянці. Ми розмовляли про Боже діяння і таїнства. Ми роздумували над діянням Бога поза ними і над тим, чи може Господь приходити з однаковою силою як у таїнствах, так і поза ними. Гадаю, жоден з нас не хотів заперечити сили таїнств, а тим більше присутности в них живого Бога, але ми хотіли поглянути на Бога, як на такого, якого неможливо обмежити і передбачити Його кроки. Виливання Святого Духа перед прийняття хрещення сотником Корнилієм може бути початком такої дискусії про Бога, Який часто вражає тих, яким здається, що вже нічого їх не здивує, і що вони знають всі шляхи, якими Бог себе уділяє. Зрозуміло, що є дороги надійні, які підтверджені мудрістю Церкви, і добре дотримуватися їх, але ми не можемо заперечувати діяння Бога лише тому, що не передбачили, що Всевишній може вчинити саме так.
Тут укотре проявляється нетерплячість Бога! Бог знову показує, що для Нього надзвичайно цінними є відносини з людиною, що Він дуже прагне бути поруч із нею і вести її до щораз ближчих взаємин. Він поспішає, щоб виливатися, щоб бути близько, щоб увійти в спільність зі Своїми дітьми, які досі залишалися далеко. Гадаю, кожному з нас відоме прагнення зустрічі з тим, хто нам близький і важливий, але кого ми вже давно не бачили. І якщо ми ще й знаємо, що ми тій особі потрібні, і без нашої присутности її життя буде неповним, а наша присутність може вирішити її проблеми, то не зволікатимемо із зустріччю. Ми спішитимемо, нетерпляче очікуватимемо і не відтягуватимемо, не замислюватимемося, що спершу слід зробити, як розпланувати перебіг зустрічі з людиною, за якою ми засумували. Якщо хтось нам близький, то ми не плануємо, чи спершу потиснемо йому руку, відтак привітаємося, а в обійми кинемося лиш через п’ять хвилин, коли він скаже, що радий нас бачити. Ми поводимося вільно, що зумовлено близькими відносинами і довгим очікуванням. Подібно чинить і Бог, Який біжить назустріч жаданій та давно очікуваній частині людства, яка так довго залишалася поза домом. Виливання Святого Духа на Корнилія і його родичів ще перед хрещенням є чудовим прикладом цього. Бог завжди робить перший крок, щоб ми не сказали, що Він діє в нашому житті завдяки нашим заслугам.
Зрештою, Всевишній подібно показує себе в притчі про милосердного батька і його двох блудних синів. Якось я мала велике щастя провадити реколекції з одним домініканцем для групи осіб з Устроня. Я чудово пам’ятаю, як ми трохи довше зосередили свою увагу над цією притчею. Мене надзвичайно захопило те, що кожен звернув увагу на щось інше, кожен зосередився над іншою деталлю. Одні – над тим, що насправді там є два блудних сини: той, хто загубився поза батьківським домом, і той хто загубився в його домі. Інші звернули увагу на те, що на початку Богові вистачає досить «непобожного» приводу для повернення. Але частина з нас сконцентрувалася також над тим, що саме батько вибігає з дому, побачивши сина, не чекає доки той підійде до воріт і промовить приготовану ним фразу про покаяння, про причину повернення. Батько випереджує обов’язковий ритуал. Він вже є поряд із сином, доки той встигне упокоритися. Тут Бог також не діє стандартно. Традиційну поставу залишає на потім, не тамуючи любов до сина. Адже він так довго чекав! Це не означає, що Бог легковажить тим, у чому ми могли б вбачати провіщення таїнств, а радше значить, що Його ласка вже їх випереджує. Бог трохи подібний на нетерплячу дитину, яка із самого ранку хоче святкувати свій день народження, а трохи на нетерпляче закохану жінку, яка заціловує коханого, доки він сам зізнається їй у коханні, а ще – на матір, яка вгадує бажання дитини. Бог є любов, а любов не може бути стриманою.