Не завжди треба робити конкретні постанови під час молитви. Під час розмови з Богом достатньо неодноразово повертатися до вже складених обіцянок та обмежитися проханням про силу, аби їх виконати. Бо інакше постійні спроби щось собі постановляти нагадували б нагромадження інтенцій, поки їх не назбирається надто багато, тому виконати їх з допомогою лише людських сил було би цілком неможливо, адже ми такі слабкі! Упродовж місяця зібралося б тридцять намірів, впродовж року – триста шістдесят п’ять, а впродовж усього життя їх була би безмежна кількість. От якби можна було сказати: постанова прийнята – постанова виконана. Однак дійсність розвіює такі ілюзії, переконуючи, що це не завжди можливо. Бо часом ми відмовляємося від своїх постанов, часом не надто поспішаємо їх виконувати або ж просто про них забуваємо.
Однак той факт, що під час молитви не варто приймати щораз нові постанови, не означає, що треба забувати про вже прийняті: душа має постійно зробити спроби їх досягнути. Найкращий плід молитви – постанова віддати свою волю Богові, і це дозволяє Йому виконувати Свої наміри щодо нас.
Коли ми щось собі постановляємо, наша воля чекає нагоди її виконати. Коли така нагода надходить, то душа приготована до боротьби без більших труднощів і відчуває імпульс діяти згідно з позицією, яку прийняла під час молитви.
Таким чином душа не лише розмовлятиме з Богом, а й житиме в стані постійної молитви, що дасть змогу отримати ще більшу благодать.
Витаю в хмарах
«Коли я тільки починаю молитися, то думаю про все, лише не про Бога. Я витаю в хмарах!»
Ми всі можемо зізнатися в подібному, коли просимо сповідника допомогти нам у духовному житті.
Щоправда, не завжди це є саме так, адже трапляється, що молитва дається нам легко і без особливих труднощів. Однак пам’ятаймо, що завжди так не буде, адже зазвичай душа повинна постійно докладати зусиль і давати від себе все, щоб мати силу бути на молитві.
«Твоя увага розсіюється під час молитви? Тоді намагайся уникати розсіяння, але не переймайся, якщо попри все ти й далі не зможеш зосередитися. Хіба не бачиш, як у щоденному житті навіть найчемніші діти піддають шаленому бажанню бавитися й розважатися і не зважають на зауваження батьків? Та це не означає, що вони не люблять чи не поважають батька. Це свідчить лише про слабкість та малість, притаманні дитині. А ти також є дитиною, Божою дитиною» (Хосемарія Ескріва, Шлях, 890). А тому нас не повинна знеохочувати наша розсіяність. Якість нашої молитви не залежить від того, чи ми піддалися розсіяності. Те, якою саме була наша молитва, вирішує факт нашої доброї волі щодо неї. Бог знає найглибші задуми наших сердець і не зважає на те, що час до часу наша уява, свідомо чи ні, відволікає нас від молитви. Оскільки ми не крокуємо життям із заплющеними очима та закритими вухами, то це зовсім нормально – дозволити, щоб у нашій пам’яті відживали спогади всього, що з нами трапилося, аж до того моменту, коли починаємо молитися. Нам може допомогти така порада: «Під час молитви керуй невластивими думками, ніби ти – регулювальник на перехресті. Саме для цього ти маєш силу волі, притаманну людським істотам. Затримай часом якусь думку, щоб помолитися за осіб, яких стосується цей надокучливий спогад. Так продовжуй аж до усталеного закінчення молитви… А якщо тобі видається, що така молитва нічого не вартує, то тішся, будь упевнений, що тобі вдалося принести приємність Ісусові» (св. Хосемарія Ескріва, Шлях, 891).
Нас не має непокоїти мимовільне розсіяння: Господь Бог бере його до уваги й знає, що воно може переродитися в джерело покори й допоможе нам відкрити правду, яка прихована в словах Ісуса: «Без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:5).
Однак розсіяння не завжди буває мимовільне, а зберігши бодай крихту обережности, можна було б його уникнути. І справді буває, що під час молитви нам до голови не відомо звідки приходять дивні думки. Однак якщо ми краще до них придивимося, то побачимо, що вони виникають унаслідок недостатнього умертвіння тіла. Не можна очікувати, що молитва буде доброю, якщо впродовж дня зосереджуємося лише на виконанні своїх забаганок. Я, звісно ж, маю на увазі потрібні справи, які дозволяє Божий Закон і навіть згадувати не хочу про вчинки, які ображають Господа Бога.
Річ у тому, що якщо все наше життя звернене до справ цього світу, то коли надходить час молитви, душа, що звикла до капризного стилю та відсутности дисципліни, не спроможна зайняти позицію іншу, ніж ту, яку займала впродовж усього дня. В такій ситуації розсіяність вдирається до душі, яка не здатна її перемогти.
Отже, успішною допомогою в молитві буде внутрішнє умертвіння[1], поєднане з упокоренням чутливості[2], які роблять духа чуйним та вразливим до Божого натхнення.
Квиткар
У жодному випадку душа, занурена в молитву, не повинна нагадувати квиткаря в концертному залі, який завжди готовий забороняти вхід тим, хто не купив квиток. І тому уява з елементами фантазії, яка могла б виконувати функцію перешкоди, не буде перешкодою, а навпаки – представлятиме Господеві різні ситуації або ретельніше медитуватиме над прочитаним фрагментом з Євангелія. Тобто під час молитви треба стати спільником Господа у виконанні завдання, яке Він нам довірив.
Трапляється, що думки, які розпорошують нашу увагу, кружляють довкола щоденних турбот, якими переповнене наше життя: ми роздумуємо про школу, роботу, про стосунки з іншими людьми, про матеріяльні труднощі… Тобто наші думки переповнені тим, що пов’язане з усім, що зазвичай можна назвати боротьбою за виживання. Однак спроби забрати ці справи з молитви – це марна справа. Хіба можна змушувати матір не думати про сина? Хіба можна просити чоловіка, який заробляє на життя, не думати про свою роботу під час молитви? Невже ми хочемо перетворитися в безтілесних духів?
Такі думки можуть часто виникати під час молитви і їх не треба лякатися, вважаючи поганими, а навпаки слід уважно і спокійно придивитися до них, щоб у присутності Бога віднаходити сили для боротьби з ними. Спроби оминати ці справи та не роздумувати про них у присутності Господа були би втечею від того, про що Бог просить нас у такі моменти. Бо якщо ми не використовуємо цю чудову допомогу молитви у віднаходженні Божої волі, то чому її прагнемо? У такому разі для чого вона нам служитиме?
Треба порозмовляти з Господом саме про ті справи, які самі приходять нам до голови, одночасно звертаючи увагу, щоб не потрапити у звичку постійного розмірковування про проблеми. Розповідаймо Богові про все, що з нами відбувається, щоб отримане світло, тобто те, чого Господь Бог прагне, відкривало нам очі, а молитва зробила нас спроможними відкриватися на виконання Божої волі.
[1] «І невимовлене влучне зауваження, і дотеп обірваний у півслова, і люб’язна усмішка в бік людини, що муляє очі, і мовчанка у відповідь на несправедливе звинувачення, і ввічливе слово нахабі чи інтрузові, і здібність пропускати повз увагу дратуючі вилазки чи зухвальства з боку людей, що з ними співживеш, – усе це, зцементоване витривалістю, складається на конкретне внутрішнє умертвіння» (св. Хосемарія Ескріва, Шлях, 173).
[2] «Внутрішнє умертвіння. Коли бачу, що не шануєш і не застосовуєш у житті умертвіння чутливості, то не вірю в таке внутрішнє умертвіння» (св. Хосемарія Ескріва, Шлях, 181).