«Перш ніж почнеш молитву, підготуй свою душу» (див. Сир. 18:23), – радить Святий Дух. Одна з постав, які виявляються цінними під час молитви, – це щирість, тому коли ми маємо розмовляти з Богом, то повинні мати чисте бачення людей, які не приховують правди. «(…) я хотів би, щоб молитва для нас усіх була автентичною молитвою Божих дітей, а не пустослів’ям облудників, яких стосуються слова Ісуса: “ Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне” (Мт. 7:21). Той, хто чинить облудно, може осягнути “шум молитви, – як пише св. Августин, – але не її справжній голос, оскільки в ній бракує життя” та запалу у виконанні волі Отця. Нехай наше прохання “Господи!” супроводжує плідне прагнення преображення в дійсність натхнення, яке Святий Дух розбуджує в нашій душі» (св. Хосемарія Ескріва, Друзі Бога, 243).
Щоб бути щирим, розпочинаючи молитву, займімо поставу покори в стосунку до своєї людської слабости, яка веде до гріха. Ми всі – грішники, і якщо ми погано молимося, то це тому, що не хочемо зізнатися у своїй мізерности.
Молитва – це діялог, який ми ведемо з Богом, а діялог завжди пов’язаний з обміном поглядами та збагаченням своєї особистости щодо способу мислення ближніх. Коли йдеться про діялог під час молитви, то очевидно, що це не ми збагачуватимемо Бога, а Він нас. Однак щоб Бог міг зав’язати з нами контакт, ми повинні зрозуміти, що саме ми є тими, хто повинен отримати щось під час молитви і тому вона не може бути безперервним потоком слів. Бог знає, що з нами трапилося і радіє, коли чує це з наших уст і любить, коли ми розповідаємо Йому про все, оскільки тоді Він може діяти в нашому житті, посилаючи благодать та світло. Коли не дозволяємо Богові такого діяння, то молитва перетворюється на монолог, отож, перестає бути молитвою і стає менше чи більше завуальованим способом надмірного зосередження на своїх проблемах. «Ви, напевно, помітили, що багато людей, чоловіків та жінок, зі задоволенням розмовляють самі зі собою і самі себе зі задоволенням слухають. Потік слів, безконечний монолог, зосереджений на своїх проблемах, який не веде до їх вирішення. Могло би видаватися, що тими людьми керує лише хворобливе прагнення співчуття або подиву, і нічого поза цим» (св. Хосемарія Ескріва, Друзі Бога, 245). Щирість у стосунках із Богом не полягає в тому, щоб говорити Йому правду, яку Він і так знає, а у визнанні слушним того, що нам говорить Бог. Щирою з Богом є та особа, яка дозволяє Йому говорити і яка готова слухати Господа і втілювати в життя те, про що просить Він. Під час молитви Бог повинен бути на першому місці, а ми – уважно дослухатися до того, що Він нам переказує. Чи ви звернули увагу на ситуації, в яких під час розмови двох осіб одна з них хоче уникнути якоїсь теми? Тоді люди розмовляють про все і ні про що, про квіти і погоду, щоб тільки не зачепити те, що справді важливе. Може видаватися, що немає людини, яка під час молитви відзначалася б настільки виразною відсутністю доброї волі. Навіть подумати дивно, що хтось може зайняти таку внутрішню поставу. Однак сам факт, що уявлення чогось такого вимагає зусиль, не виключає існування такого типу ситуацій і навіть факту, що ми самі можемо їх створювати.
Так трапляється тому, що приймання невідповідних постанов буває не повністю усвідомлене, бо віддзеркалює наш нормальний стиль життя, який і проявляється під час молитви. Аж не хочеться вірити, що ми можемо самі себе ошукувати, але, попри все, так трапляється часто. Людина, яка розмовляє з Богом на молитві, не перетворюється в когось іншого – це одна й та ж особа. Це та сама дитина, що народилася певну кількість років тому, та, яка постійно нас супроводжує настільки нерозлучно, що стала з нами одним цілим. Саме те, а не інше моє «Я» стає до молитви, а через факт звернення до Бога я не перестаю бути тим, ким є – з моїми вадами, гріхами, чеснотами та цілою низкою інших справ, якими живе кожен із нас. А тому під час молитви ми є такими, якими є, а це означає, що якщо в нас немає щирости, то вона з’явиться раптом під час розмови з Господом Богом, із дуже простої причини: нещирість перешкоджає бачити й чути те, що справжнє. Ми не можемо отак просто позбутися себе.
Однак це не означає, що молитва не допомагає нам змінюватися. Та щоб змінитися з допомогою молитви, потрібна покора, яка дає нам змогу зізнатися в гріхах або бодай бути готовими змінювати свою ситуацію і захотіти побачити ці гріхи. Щойно душа, яка приходить до Бога з таким налаштуванням, може почати бачити та вчитися – а це недосяжне для того, хто переконаний, що все бачить і все знає. У такому баченні винен егоїзм. Так, це саме через нього ми вважаємо себе ліпшими, ніж є насправді. Багато хто має завищену самооцінку стосовно своїх розумових здібностей, зросту, сили та вроди, і хоча сором не дозволяє їм відкрито зізнатися в тому, що вони про себе думають, та коли такі особи знають відгуки про себе, то завжди почуваються недооціненими. Наприклад, комусь неважко жартувати зі своїх зовнішніх хиб, адже така особа не повністю переконана, що це так, але їй важко чути, коли про її вади починає говорити хтось інший.
Свідоме визнання власної недосконалости (а щоб це виправдати, ми звикли говорити, що «ніхто не є досконалий») і сприйняття цього як людського обмеження – це дві різні позиції. Натомість хитре приховування дійсности може відчутно змінити наші стосунки з Богом. Штучне й неправдиве бачення самого себе призводить до того, що ми намагаємося це приховати, а це, своєю чергою, зводить високий мур, який утруднює нам близькість із Богом Отцем.
Тому треба покірно зізнаватися в гріхах, дбаючи, щоб із нами не трапилося те, що з фарисеєм, про якого в Євангелії каже Ісус. «А для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших, Він притчу оцю розповів. Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю! А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене грішного!» (Лк. 18:9-13).
Уважно вчитуючись у ці слова Господа, дух слабне. Хіба нас не вражає те, наскільки ми подібні до фарисея? Хіба ми не такі самі, як він: вважаємо себе ліпшими лише тому, що наша поведінка більш-менш пасує до вигідного способу розуміння духовности? На перший погляд, фарисей із притчі поводився правильно, однак він забув про одну справу, а саме про те, що любити Бога – це не лише давати милостиню, поважати чужу власність та дотримуватися посту. Можна припускати, що митник скоїв набагато більше гріхів; проте він «повернувся до дому свого більш виправданий» (Лк. 18:14), бо покірно зізнався у своїх гріхах і просив прощення.
Що ж хоче сказати нам Господь Бог через цю притчу? Хіба слова фарисея не були правдивими? І хіба не було правдою те, що повторював митник? Звісно, обоє мали рацію, але перший висловлював лише половину правди. Фарисей не бачив нічого поза правильністю своїх побожних практик, а пунктом приналежности для його чеснот було не навчання Ісуса, а його власна віра, визначена егоїзмом. Він забув, що виправдання можна отримати, попросивши прощення за скоєні гріхи та довіривши Господеві своє серце. Фарисей любив не Бога, а лише самого себе і вихвалявся своїми чеснотами. Він вивищувався над іншими, не усвідомлюючи, що це найбільша помилка, яку можна скоїти. Він не міг шкодувати про жодну крадіжку, ані про перелюб з тієї простої причини, що завжди поважав чужу власність та дружину ближнього. Така поведінка робила його добрим та заспокоювала сумління, але зверхність, з якою він ставився до митника, була великою плямою на цьому ідеальному образові. І саме це відбирало в нього подібність, яка поєднує його з Господом Богом, і саме через це він не був доброю людиною. Бог йому пробачав, а він цим погорджував. Він не любив ближніх і повинен був просити за це прощення.
Однак фарисей був настільки захоплений самолюбуванням, що не зважав на найважливішу зі заповідей: люби Бога понад усе, а ближнього – як себе. Такою була помилка фарисея і на цьому полягала його сліпота: гордість не давала йому змоги помітити, що він не лише виконує кілька умов належної поведінки, а й продовжує бути грішником і навіть якщо дотримується більшости заповідей, то все одно залишається невірним, бо не любить ближніх.
Найбільший гріх фарисея – це переконаність у своїй безгрішності. Оскільки він не бачив свого гріха, то не просив пробачення. І саме тому він повернувся додому в такому стані, в якому і заходив до святині на молитву.
А тому ознакою чистого сумління часто може бути розуміння того, що саме гордість, егоїзм або нещирість не дають нам змоги помітити, що в глибині ми приховуємо те, за що повинні жаліти, те, що стає між Богом і нами, нищить уміння по-справжньому молитися – вести правдивий діялог, наповнений щирістю, де Бог говорить, а ми слухаємо. Якщо справді все так, то не залишається нічого іншого, як лише особисто прийняти слова Ісуса: «Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони, і зажмурили очі свої, щоб коли не побачити очима й не почути вухами, і не зрозуміти їм серцем, і не навернутись, щоб Я їх уздоровив!» (Мт. 13:15).
Не біймося слів Бога, слухаймо їх уважно – і в нашій душі заясніє світло, яке освітить перешкоди, що стоять між Ним і нами. Не докладаймо неймовірних зусиль, щоб постійно говорити до Нього, а вважаймо, щоб слухати Його голос – не будьмо тверді серцем (див. Пс. 95:8). Під час молитви нам легше зрозуміти правду про своє життя, а добра воля дає Божій благодаті доступ до нас у ці найважливіші моменти дня.
Щирість у стосунку до Бога – це готовність слухати правду і навіть більше – майже цілковито її сприйняти. Щира не та людина, яка починає молитися лише задля того, щоб говорити й говорити, а та, яка також прагне слухати й готова докласти зусиль, аби змінитися.
Бувають люди, які вдаються до молитви не тому, що упродовж дня не можуть знайти бодай кілька хвилин для Господа, а тому, що знають, що саме від Нього почують і це їх стримує від довірливого наближення до Господа. Щирість у стосунках із Богом обмежується саме вмінням слухати. Якщо вона в нас є, то молитва минає в атмосфері справжньої приязни та близькости, оскільки Бог «з насмішників насміхається, а покірливим милість дає» (див. Пр. 3:34).