ЧОМУ Я СПОЧАТКУ ХОТІВ, ЩОБ ВОНИ ПОМЕРЛИ, А ТЕПЕР ШКОДУЮ ПРО ЦЕ?
Навіть якщо ми хочемо, щоб хвора людина нарешті померла й не страждала та, щоб ми нарешті не страждали від почуття безпорадності, то коли це «нарешті» відбувається, наша туга, брак близькості, обіймів та розмови настільки великі, що виникає почуття жалю. Ми навіть можемо шкодувати про те, що ми більше не можемо змінити їй постіль, промити рани, подати ліки, склянку води, робити все те, що так сильно обтяжувало та втомлювало і ми з радістю знову взялися б за цю працю, аби тільки ця людина повернулася до нас. Розлука і почуття, що тебе покинули – це таке ж болюче і дошкульне почуття, як і те вимотуюче терпіння, коли опікуєшся хворою людиною, що помирає.
МОЖЛИВО, Я ВИНЕН, ЩО ЦЯ ЛЮДИНА ПОМЕРЛА?
Це справді може бути нашою провиною, якщо покинули когось, коли той просив допомоги, коли ми спричинили аварію, тому що їхали занадто швидко, або штовхнули когось під час нападу агресії і той впав, вдарився і помер. Ми винні, коли свідомо чи несвідомо спричинили чиюсь смерть. Проте в певний час і на певному етапі жалоби, ми маємо тенденцію звинувачувати себе в чиїйсь смерті, навіть коли не мали абсолютно жодного впливу на це. Наприклад, дружина звинувачує себе в тому, що вона дозволила чоловікові поїхати в подорож або відпустила дитину з дому до школи, а дитину збила машина. Ми звинувачуємо себе саме тоді, коли трапляються звичайні, повсякденні речі, які трапляються тисячі разів, але цього разу хтось поїхав у відрядження і стався нещасний випадок, а дитина йшла до школи і її збила машина. Це ставлення минає, таке звинувачення минає, бо це нераціонально, бо інакше ми мали б прив’язати своїх близьких до себе і не дозволяти їм жити самостійно, вони мали б жити в неволі.